Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Зараз, пане, — затрусився господар. — Та чи не бажаєте ви скуштувати чогось теплого, що зігріє вас? Коштом закладу, пане.

— Так, будь ласка, — спішно погодився Крістофер.

Останнього разу, як він був тут, йому дали щось шоколадне, але не какао, щось набагато краще. Господар кивнув, усміхнувся і почовгав тремтячи усередину.

Крістофер сів за столик. Попри те, що вже майже cтемніло, він був у теплі і почувався затишно. Його одяг добре висихав. Зграї тлустих нічних метеликів билися в освітлені вікна, але між ними було вдосталь світла, щоб побачити, що Такрой сів у повітрі, а тоді зісковзнув убік на стілець по той бік столика.

— Тобі доведеться випити що-б-це-не-було за мене, — сказав Такрой.

— Без проблем, — мовив Крістофер. — Чому ти сказав мені написати цифру дев’ять?

— Бо ця плеяда світів відома як Низка Дев’ять, — пояснив Такрой. — Здається, твій дядько має тут багато справ. Через це було так легко влаштувати дослід. Якщо це спрацює, я гадаю, він спланував цілий набір мандрівок, в усі Споріднені Світи. Тобі це видаєтьcя трішки занудним, чи не так?

— О ні. Мені це подобається, — сказав Крістофер. — Скільки їх іще після дев’ятки?

— Наш — дванадцятий, — сказав Такрой. — Потім вони переходять до першого, уздовж іншого шляху. Не питай, чому вони йдуть у зворотному напрямку. Це традиція.

Крістофер спохмурнів. Долин було набагато більше, ніж цих, у Проміжку, — розпиханих в усі боки, та ще й без прямого шляху, щоб лічити до дванадцяти. Але він припустив, що, можливо, в якомусь сенсі Такрой чи Дядько Ральф знають краще.

Господар спішно причовгав назад. Він ніс дві чашки, в які парував чорний шоколад, хоча його приємний аромат було майже зіпсуто менш приємним запахом із круглої шкіряної пляшки на довгому ремінці, яку він кинув на стіл біля чашок.

— Осьдечки, — сказав він. — Це пакунок, а це — щоб вас трохи зігріти й випити за подальші справи, пане. Не уявляю, як ви можете витримувати оте все надворі.

— Ми звідти, де клімат холодний й туманний, — озвався Такрой. — Дякую! — додав у спину господареві, коли той знову почовгав усередину.

— Гадаю, зазвичай тут спекотно, — зауважив він, коли двері затраснулися. — Звідки мені знати. У духовній формі я не відчуваю спеку чи холод. Це добре смакує?

Крістофер щасливо кивнув. Він уже випив одну маленьку чашечку. Напій був темний, гарячий і смачний. Він підсунув до себе Такроєву чашку і пив маленькими ковтками, щоб розтягнути задоволення. Але кругла шкіряна пляшка смерділа так огидно, що заважала відчувати смак. Крістофер переклав її на підлогу, подалі від себе.

— Я бачу, ти можеш підняти її і випити , — сказав Такрой, спостерігаючи за ним. — Твій дядько сказав мені ретельно переконатися, але сам я вже не маю й найменших сумнівів. Він сказав, ти губиш речі на Переході.

— Це тому, що важко переносити речі через скелі, — пояснив Крістофер. — ля скелелазіння потрібні обидві руки.

Такрой задумався.

— Гм. Це пояснює ремінець на пляшці. Але може бути багато різних причин. Хотів би я їх з’ясувати. Наприклад, чи намагався ти коли-небудь пронести дещо живе?

— Щось таке, як мишка? — припустив Крістофер. — Я міг би перенести її в кишені.

Радісний вираз раптом з’явився на обличчі Такроя. Крістофер подумав, що він схожий на людину, яка збирається добряче побешкетувати.

— Спробуймо, — сказав він. — Давай перевіримо, чи зможеш ти наступного разу перенести маленьку тваринку. Я переконаю твого дядька, що нам потрібно це знати. Здається, я помру від цікавості, якщо ми цього не спробуємо, навіть якщо це буде остання річ, яку ти зробиш для нас!

Здавалося, після цього Такрой ставав усе більше й більше нетерплячим. Врешті він підхопився з таким поспіхом, що пройшов просто крізь стілець, ніби його тут не було.

— Ти ще не закінчив? Ходімо вже!

Крістофер із жалем перехилив крихітну чашечку дном догори, щоб видобути останні краплі. Він підняв круглу пляшку і повісив за ремінець на шию. Потім зістрибнув із веранди і вирушив униз — розбитою дорогою, палко бажаючи показати Такроєві містечко. Гриби росли, як корали, на всіх ґанках. Такроєві би це сподобалося.

Такрой погукав його.

— Агов! Куди ж ти пішов?

Крістофер зупинився і пояснив.

— У жодному разі, — сказав Такрой. — Не має значення, що ці гриби рожеві з голубим. Я не втримаю цей транс довше і хочу впевнитися, що ти теж знайдеш вихід.

Це було розчарування. Але коли Крістофер підступив ближче і придивився до нього, йому здалося, що Такрой набуває вигляду блідого й трепетного, наче може розчинитися в темряві або перетворитися на одного з нічних метеликів, що б’ються у вікно корчми. Стурбований цим, Крістофер поклав руку на рукав Такроя, щоб втримати його на місці. В одну мить Крістофер ледве відчував присутність цієї руки — наче пухнастої кульки пилу, що назбиралася під Крістоферовим ліжком, — але за мить вона добре згустилася. Обриси Такроя увиразнилися й почорніли на тлі темних дерев. Сам Такрой залишався нерухомим.