Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Скажи мені, — спитав Такрой, махнувши коричневою рукою в бік решти долини. — Що ти тут бачиш?

— Долину, — відповів Крістофер, міркуючи, що ж бачить Такрой, — із зеленою травою. Сонце заходить, і від цього струмок стає напіврожевим.

— Просто зараз? — спитав Такрой. — Тоді я думаю, тебе дуже здивує, що все, що бачу я — ледь рожевий туман.

— Чому? — спитав Крістофер.

— Бо я тут тільки духом, а ти — насправді тілом, здається, — сказав Такрой. — Там, у Лондоні, моє дорогоцінне тіло лежить на кушетці в глибокому трансі, закутане в ковдри й зігріте керамічними барилами з гарячою водою, а прекрасна й приязна юна панна награє мені мелодії на арфі. Я наполіг на присутності панни в ролі частини моєї оплати. Як ти гадаєш, ти теж десь лежиш, вкутаний, у ліжку?

Коли Такрой помітив, що це питання водночас здивувало і роздратувало Крістофера, він знову примружив очі.

— Продовжимо, — сказав він. — Наступна частина досліду в тому, щоб перевірити, чи можеш ти перенести додому заготовлений пакунок. Я поставив позначку. Постав і ти, і ми спустимося в цей світ.

— Позначку? — перепитав Крістофер.

— Позначку, — відповів Такрой. — Якщо ти не поставиш позначки, як думаєш знайти дорогу до цього світу та з нього або упізнати цей світ, коли опинишся тут?

— Долини знайти досить просто, — заперечив Крістофер. — І я можу сказати, що вже бував у цій Всюдинці. Тут найменший струмок із усіх, які я бачив.

Такрой стенув плечима, примруживши очі.

— Хлопчику мій, у мене від тебе мороз по шкірі. Будь такий ласкавий, потіш мене і нашкрябай цифру дев’ять на стіні чи деінде. Не хочу бути винним у тому, що загубив тебе.

Крістофер чемно підняв загострений кремінь і трохи покопирсався в багні на стежці, аж поки зробив там велику кривулясту дев’ятку.

Він глянув угору й побачив, що Такрой дивиться на нього, як на прояву.

— Що сталося?

Такрой коротко і дикувато розсміявся.

— О, нічого такого. Я можу її бачити , тільки й всього. Це дещо нечуване, тільки й всього. Мою позначку ти можеш бачити ?

Крістофер подивився усюди, де йому спало на думку, навіть на призахідне небо, й мусив зізнатися, що не бачить нічого подібного до позначки.

— Хвала небесам! — сказав Такрой. — Хоча б це нормально! Але я серйозно задумався, що ж ти за один. Починаю розуміти, чого твій дядько так переймається.

Разом вони подалися вниз у долину. Такрой тримав руки в кишенях і мав цілковито невимушений вигляд. Але Крістофер мав відчуття, ніби Такрой зазвичай потрапляє у Всюдинки в спосіб швидший і геть відмінний. Він кілька разів упіймав на собі погляд Такроя, так, ніби Такрой не був до кінця впевнений, куди йти, і чекав, щоб побачити, що зробить Крістофер. Здавалося, він відчув полегшення, коли вони дійшли до кінця долини й опинилися на розбитій колією дорозі поміж велетенських тропічних дерев. Сонце майже зайшло. Навпроти в напіврозваленій старій корчмі світилися вікна.

Це була одна з найперших Всюдинок, у яких побував Крістофер. Він пам’ятав її теплішою і вологішою — раніше. Тоді великі дерева були ясно-зеленого кольору й стікали вологою. Тепер же вони здавалися коричневими й доволі зів’ялими, наскільки він міг бачити у рожевому призахідному світлі. Коли він ішов слідом за Такроєм через божевільно сплановану веранду корчми, то помітив, що кольорові кульки грибів, які зачарували його останнього разу, стали білими і сухими. Крістофер задумався, чи згадає його господар.

— Господарю! — гукнув Такрой.

Але нічого не відбулося, тож він звернувся до Крістофера:

— Можеш постукати по столу? Я не можу.

Крістофер помітив, що вигнуті дошки підлоги рипіли під його ногами, а під Такроєвими — ні. Було схоже на те, що Такрой певним чином не був насправді тут присутній. Тоді Крістофер узяв дерев’яну миску й наполегливо постукав нею по покорченому столику. Це була ще одна річ, яка змусила Такроєві очі примружитися.

Коли господар причовгав, то був закутаний щонайменше у три в’язані шалики і мав вигляд надто нещасний, щоб помітити Крістофера, не те щоб пригадати його.

— Посланець Ральфа, — сказав Такрой. — Думаю, ви маєте для мене пакунок.

— О так, — здригнувся господар. — Чи не зайдете ви всередину від цієї винятково лихої негоди, пане? Це найлютіша зима, яку будь-хто бачив за останні роки.

Такрой здивовано звів брови і зиркнув на Крістофера.

— Мені досить тепло, — сказав Крістофер.

— Тоді ми залишимося надворі, — сказав Такрой. — Пакунок?