Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Сідай тут, друзяко, і поясни мені, будь ласка, що ти зробив, щоб принести сюди ці дзвоники.

Крістофер усівся, повний щирого завзяття.

— Я тримав їх у роті, поки дряпався крізь Проміжок, — пояснив він.

— Ні-ні, — сказав Дядько Ральф. — Здається, це щось із кінця. Почни з того, що ти робив на початку, до того, як дістав дзвоники.

— Я спустився в долину міста заклиначів змій, — сказав Крістофер.

— Ні, ще доти, друзяко, — наполягав Дядько Ральф. — Коли ти вирушив звідси. Наприклад, який це був час доби? Після сніданку? До ланчу?

— Вночі, — пояснив Крістофер. — Це сталося в одному зі снів.

У такий спосіб, повертаючись на крок щоразу, як Крістофер пропускав його, Дядько Ральф умовив Крістофера детально розповісти про сни, Проміжок, і Майжевсюди в долинах, у які він спускався. Оскільки Дядько Ральф зовсім не сердився, а, здавалося, ставав щораз щасливішим, Крістофер розповів йому про все, що спало на думку.

— А що я казав! — вигукнув Дядько Ральф, можливо до Гувернантки. — Моїм передчуттям можна вірити. Щось та мало вийти із такої спадковості. Святий боже, друзяко Крістофере, ти, певно, єдиний здатен приносити тверді предмети з духовних мандрів! Сумніваюся, що навіть старий де Вітт так може!

Крістофер аж сяяв від того, що так потішив Дядька Ральфа, але не міг позбутися прикрого відчуття через Останню Гувернантку.

—  Вона сказала, що я їх вкрав.

— На неї не зважай. Жінки завжди поспішають із хибними висновками, — сказав Дядько Ральф, запалюючи сигару.

На це Остання Гувернантка повела плечима і легенько всміхнулася. Примарна чарівність проявилася сильніше, ніж Крістофер будь-коли бачив, наче вона була людиною й розповіла анекдот.

Дядько Ральф випустив кільце голубого диму над ними обома, сяючи, наче сонце, що пробилося крізь хмари.

— Тепер наступний крок, друзяко, — озвався він. — Зробити кілька дослідів, щоб перевірити цей твій дар. Чи можеш ти цими своїми снами керувати? Ти можеш сказати, коли вирушаєш у це твоє Майжевсюди, чи ні?

Крістофер замислився.

— Я йду, коли хочу, — відповів.

— Тож ти не проти зробити перевірку для мене, скажімо, завтра вночі? — спитав Дядько Ральф.

— Я можу піти сьогодні, — запропонував хлопець.

— Ні, завтра, — сказав Дядько Ральф. — Мені потрібно день, щоб залагодити справи. А коли підеш, от що я попрошу тебе зробити.

Він нахилився вперед і тицьнув сигарою в Крістофера, щоб показати йому, як переймається ситуацією.

— Коли підготуєшся, вирушай, як зазвичай, і спробуй провести для мене два досліди. Перший: я збираюся облаштувати так, щоб одна людина чекала тебе в Проміжку. Хочу, щоб ти второпав, чи здатний відшукати її. Можливо, тобі доведеться її погукати, щоб знайти, — я не знаю. Сам я не духовний мандрівець, — але в кожному разі пошуруй там і глянь, чи можеш вийти з нею на зв’язок. Якщо зможеш, тоді проведи другий дослід. Та людина скаже тобі, що це буде. І якщо обидва досліди спрацюють, ми ще якось подосліджуємо. Як гадаєш, подужаєш це? Ти ж хочеш мені допомогти, правда, друзяко?

— Так! — сказав Крістофер.

Дядько Ральф підвівся і поплескав племінника по плечу.

— Молодчага! Нікому не давай забити тобі баки, друзяко. Маєш чималий і важливий дар. Такий важливий, що раджу тобі деінде не говорити про це ні з ким, крім мене і Панни Белл. Нікому не кажи, навіть матусі. Згода?

— Згода, — кивнув Крістофер.

Було чудово, що Дядько Ральф вважає його важливим. Він був такий щасливий та потішений, що зробив би для Дядька Ральфа набагато більше, ніж просто нікому не казати. Це було просто. Не було нікого, кому Крістофер міг би про це розповісти.

— Тоді це наша таємниця, — сказав Дядько Ральф, прямуючи до дверей. — Тільки нас трійко, та ще людина, яку я пошлю, звісно. Не забудь, що може бути досить важко знайти її, добре?

— Не забуду, — охоче пообіцяв Крістофер.

— Молодчага! — похвалив Дядько Ральф. І вийшов весь у клубах диму від сигар.

Крістофер гадав, що не доживе до наступного вечора. Він аж знемагав, щоб показати Дядькові Ральфу, що він уміє. Якби не Остання Гувернантка, він би заслаб від хвилювання, але вона примудрилася бути такою нудною, що все інше дивним чином також ставало нудним. Поки Крістофер не пішов спати, а то було вже наступної ночі, він розмірковував, чи варто було снити.

Але він заснув, адже Дядько Ральф попросив його про це; виліз із ліжка, як зазвичай, і, обійшовши камін, потрапив у долину, де, як зазвичай, на скелястій стежці лежав його одяг. Досі там лежала зношена купа вбрання, вкрита багнюкою й усякою поганню із сотень Майжевсюди, а це вбрання було на два розміри замале. Крістофер швидко одягнувся, не турбуючись, що ґудзики застібнуті абияк. Він ніколи не носив взуття, бо воно заважало дертися по скелях. Тож босоніж почапав довкола стрімчака у Проміжок.