Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Але Крістофер не міг підняти дзеркало так само, як зрозуміти, скільки коштує оселедець. Остання Гувернантка відклала дзеркало і спокійно перейшла до вправ із французької. Після кількох таких навчальних днів Крістофер спробував її розсердити в надії, що вона стане цікавішою, коли кричатиме. Але гувернантка тільки спокійно сказала:

— Крістофере, ви блазнюєте. Дозволяю вам зараз погратися своїми іграшками. Але пам’ятайте, що можна брати лише одну за раз, і слід її покласти, перш ніж взяти іншу. Таке наше правило.

Крістофер миттєво й безрадісно засвоїв це правило. Воно добряче псувало забаву. Він також призвичаївся до того, що Остання Гувернантка сидить із ним поруч, поки він бавиться. Інші гувернантки хапалися за можливість відпочити, але ця сиділа на стільці з високою спинкою, ретельно лагодила його одяг, і це псувало забаву ще більше. Хай там як, він узяв свічник із мелодійними дзвіночками з шафи, бо той був по-своєму чарівливий: був так влаштований, що грав різні мелодії, залежно від того, який дзвіночок торкнути першим.

Коли він закінчив із цим, Остання Гувернантка припинила зашивати і сказала:

— Помістіть це на середину верхньої полиці. Поставте його на місце, перш ніж узяти механічного дракона.

Вона дочекалася передзвону, який показав, що Крістофер зробив, як вона звеліла. Потім, вкотре втикаючи голку в шкарпетку, спитала своїм найбезбарвнішим голосом:

— Хто дав вам ці дзвіночки, Крістофере?

Ніхто раніше не питав Крістофера ні про що з принесеного зі Всюдинок. Він якось розгубився.

— Чоловік під жовтою парасолею, — відповів Крістофер. — Він сказав, що дзвіночки принесуть удачу в мій дім.

— Що за чоловік і звідки? — цікавилася Остання Гувернантка, якби ж тільки це не прозвучало так, ніби їй байдуже, знатиме вона чи ні.

— Із Майжевсюди, — сказав Крістофер. — Там спека, тхне і є заклиначі змій. Чоловік мені не назвався.

— Це не відповідь, Крістофере, — спокійно сказала Остання Гувернантка, не зронивши й слова до наступного разу, через два дні, коли Крістофер знову дістав мелодійні дзвіночки.

— Пам’ятайте, куди їх слід поставити, коли закінчите з ними, — сказала вона. — Ви вже подумали, де бачили чоловіка з жовтою парасолею?

— Поруч із розмальованим обійстям, у якому мешкають деякі боги, — сказав Крістофер, змушуючи маленькі срібні дзвоники дзеленчати. — Він був люб’язний. Сказав, що гроші не мають значення.

— Дуже шляхетно, — зауважила Остання Гувернантка. — Де було це розмальоване обійстя богів, Крістофере?

— Я ж казав вам. Це було у Майжевсюди, — сказав Крістофер.

— А я сказала вам, що це не відповідь, — промовила Остання Гувернантка. Вона згорнула своє рукоділля. — Крістофере, я наполягаю, щоб ви мені сказали, звідки походять ці дзвоники.

— Чому ви хочете знати? — спитав Крістофер, мріючи, щоб вона дала йому спокій.

— Тому що, — сказала Остання Гувернантка з дійсно зловісним спокоєм. — Ви не щирий і не відвертий, яким має бути чемний хлопчик. Я підозрюю, що ви ці дзвоники вкрали.

Від цієї жахливої несправедливості Крістоферове обличчя почервоніло, а в очах забриніли сльози.

— Я не крав ! — вигукнув він. — Він дав їх мені! Люди завжди дають мені речі у Всюдинках, тільки я здебільшого їх гублю. Гляньте.

І, не зважаючи на її правило «одна іграшка за раз», Крістофер кинувся до шафи, дістав коникафлейту, намисто русалок і механічного дракона, а тоді вивалив усе в корзину для шиття.

— Гляньте. Все це з інших Всюдинок.

Остання Гувернантка втупилася в нього з жахливою незворушністю.

— Чи слід мені припустити, що це ви також вкрали? — сказала вона. А тоді поклала корзину й іграшки на підлогу і підвелася. — Ходіть за мною. Про це негайно потрібно доповісти вашій матусі.

Вона схопила Крістофера за руку і, не зважаючи на вигуки «Я не робив, не робив цього!», безжально змусила його спуститися сходами. Хлопець вихилявся, упирався, як міг, і благав її не робити цього. Він знав, що ніколи не зможе пояснити все Матусі. Та Остання Гувернантка зреагувала, сказавши лише:

— Припиніть галасувати. Це ганебно. Ви вже великий хлопчик.

Це було те, на чому згоджувалися всі гувернантки. Але Крістофер більше не переймався тим, чи він великий. Сльози ганебно текли по його щоках, і він вигукнув ім’я єдиного, хто, як він знав, рятує інших людей.

— Дядько Ральф! Я поясню Дядьку Ральфу!

Остання Гувернантка у відповідь зиркнула на Крістофера. Лише на мить примарна чарівність знову зблиснула на її обличчі. Але, на відчай Крістофера, вона потягнула його до Матусиного будуара і постукала в двері.