Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Вірю, — сказав він так, ніби зовсім у це не вірив. — Ти зробив щось, щоби мене відновити. Що ти зробив?

— Укріпив тебе, — сказав Крістофер. — Тобі це було потрібно, тож тепер ми можемо піти і подивитися містечко. Ходімо!

Але Такрой засміявся і міцно ухопив Крістофера за руку — так міцно, що Крістофер пошкодував, що укріпив його.

— Ні, на гриби ми подивимося іншим разом. Тепер я знаю, що ти і це можеш зробити, і все буде набагато простіше. Але цю подорож мені замовили тільки на годину. Ходімо.

Коли вони йшли вгору долиною, Такрой продовжував роззиратися.

— Якби не було так темно, — сказав він. — Впевнений, що теж бачив би це як долину. Я чую струмок. Це дивовижно!

Але було зрозуміло, що Проміжок він не може бачити. Коли вони дісталися до нього, Такрой продовжував іти, ніби думав, що це все ще долина. Коли вітер здув туман убік, його там уже не було.

Крістофер задумався, іти назад у Дев’ятку чи в іншу долину. Але без товариства це вже не було так весело, тож він дозволив Проміжку повернути його додому.

До наступного ранку Крістофер відчував жахливу нудоту від запаху — а насправді радше смороду зі шкіряної пляшки. Він поклав її під ліжко, але відгонило так жахливо, що він устав і накрив її подушкою, перш ніж зміг заснути.

Коли Остання Гувернантка прийшла розбудити його, вона одразу знайшла пляшку за запахом.

— Святі Небеса! — сказала вона, витягнувши її за ремінець. — Ви тільки гляньте! Я не вірила, що навіть твій дядько зможе попросити цілу пляшку цього трунку! Чи ж він не думав про небезпеку?

Крістофер тільки здивовано кліпнув. Він ніколи не бачив Останню Гувернантку такою схвильованою. Вся її примарна чарівність виявилася назовні, й вона втупилася в пляшку, ніби не знала, сердитися їй, лякатися чи тішитися.

— Що в ній? — спитав він.

— Драконяча кров, — сказала Остання Гувернантка. — І навіть не висушена! Я віднесу це прямісінько твоєму дядькові, поки ти одягаєшся, бо твоя матуся влаштує істерику.

Вона поспішила геть із пляшкою у витягнутій руці, яка розкачувалася на ремінці.

— Думаю, твій Дядько страшенно зрадіє, — кинула вона через плече.

Щодо цього не було жодного сумніву. Через день для Крістофера прибула величезна посилка. Остання Гувернантка принесла її нагору в шкільну кімнату разом із ножицями й дозволила йому самому перерізати стрічки, що додало ще більше втіхи. Всередині була велика коробка шоколаду, із великим червоним бантом і зображеним на кришці хлопчиком, який видуває бульбашки. Шоколад був такою рідкістю в житті Крістофера, що він ледь не випустив із уваги конверт, запханий всередину банта. Там був золотий соверен та записка від Дядька Ральфа. В ній ішлося:

«Молодець! Наступний дослід за тиждень. Панна Белл скаже коли. Вітання від твого люблячого дядька».

Це так порадувало Крістофера, що він дозволив Останній Гувернантці першій узяти шоколадну цукерку.

— Я вважаю, — сухо сказала вона, обираючи горіхову, яку Крістофер ніколи не любив, — твоїй Матусі сподобалося б, якби ти запропонував їй одненьку, поки не надто багато від’їдено.

Потім вона вихопила записку з Крістоферових пальців і кинула у вогонь, ніби натякаючи, що він не мав пояснювати Матусі, що зробив, щоб заслужити шоколадні цукерки.

Крістофер завбачливо з’їв один рядок цукерок, перш ніж запропонувати коробку Матусі.

— О серденько, це так погано для твоїх зубів! — промовила Матуся, поки її пальці зависли спершу над полуничною, а потім над трюфельною цукеркою. — Здається, ти став дядьковим мазунчиком — і це дуже добре, раз вже я віддала усі свої гроші в його руки. Одного дня ці гроші стануть твоїми, — говорила вона, поки її пальці наближалися до помадки.

— Не дозволяй моєму братові надто його розбещувати, — сказала вона Останній Гувернантці. — І, гадаю, тобі варто зводити його до дантиста.

— Так, пані, — погодилась Остання Гувернантка, смиренна і безбарвна.

Було ясно, що Матуся не має ані найменшої підозри, про що насправді свідчать ці шоколадки. Крістофер дуже тішився зі своєї відданості волі Дядька Ральфа, хоча він так хотів, щоб Матуся не обрала помадку. Решти шоколадних цукерок не вистачило на цілий тиждень, але вони витіснили із Крістоферової голови радість від наступного досліду. Насправді, коли Остання Гувернантка спокійно сказала наступної п’ятниці перед тим, як іти до сну:

— Твій дядько хоче, щоб ти пішов до іншого сну цієї ночі, — Крістофер почувався більше заклопотаним, аніж радісним.