Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Ти маєш спробувати дістатися Низки Десять, — сказала Остання Гувернантка. — І зустрітися з тим же чоловіком, що й раніше. Гадаєш, зможеш це зробити?

— Запросто! — сказав Крістофер гордовито. — Я зроблю це із зав’язаними очима.

— Так можна і лоба розбити, — зауважила Остання Гувернантка. — Не забудьте зачесатися й почистити зуби і не будьте надто впевненим. Насправді це не гра.

Крістофер чесно намагався не бути надто впевненим, але це було просто. Він вирушив на стежку, де вбрався у свій забрьоханий одяг, а потім став пробиратися крізь Проміжок, виглядаючи Такроя. Єдиною складністю виявилося те, що долини не були розташовані у правильному порядку. Десятий номер не ішов після Дев’ятого, а був значно нижче і на певній віддалі. Крістофер уже, було, вирішив, що не зможе знайти його. Але зрештою сповз униз довгим схилом із жовтуватого щебеню і побачив Такроя, що вогко блищав у тумані, незручно скулившись на краю долини. Він подав геть мокру руку Крістоферові.

— Господи! Я думав, ти ніколи не прийдеш. Укріпино мене, зроби ласку. Я вже геть змарнів. Ця остання дівчина анітрохи не така ж помічна.

Крістофер узяв Такроєву холодну ватяну руку. Такрой одразу почав укріплюватися. Незабаром він зробився міцним, вогким і таким же тілесним, як Крістофер, і також дуже втішеним із цього.

— Це була та частина розповіді, в яку твоєму дядькові було найважче повірити, — сказав він, поки вони пробиралися в долину. — Та я присягнувся йому, що здатен побачити… ооо… еее… Що ти бачиш, Крістофере?

— Це Всюдинка, де я дістав свої дзвоники, — сказав Крістофер, із усмішкою оглядаючи круті зелені схили. Він достеменно пам’ятав її. Ця Всюдинка на півдорозі донизу особливим чином повертала до потічка. Але тут було й дещо новеньке — різновид туманності просто обіч стежки.

— Що це? — спитав він, забувши, що Такрой не може бачити долину. Але Такрой, очевидно, міг бачити долину тепер, після укріплення. Він втупився в туманність співчутливо примруженими очима.

— Частина досліду твого дядька, яка, здається, не спрацювала, — сказав він. — Це мала бути безкінна підвода. Він намагався прислати її зустріти нас. Як ти гадаєш, можеш її також укріпити?

Крістофер підійшов до туманності й спробував покласти на неї руку. Але вона, здавалося, не була присутня тут настільки, щоб він міг її торкнутися. Його рука просто пройшла наскрізь.

— Не переймайся, — сказав Такрой. — Твоєму дядькові просто доведеться подумати ще раз. І підвода була лише одним із трьох дослідів на сьогодні.

Він наполіг, щоб Крістофер написав велику цифру «10» у багні стежки, і потім вони вирушили вниз у долину.

— Якби підвода спрацювала, — пояснив Такрой, — ми б спробували щось об’ємніше. Але оскільки маємо те, що маємо, діймо за моїм планом і шукаймо тварину. Божечки! Який я радий, що ти вже прийшов. Я був майже такий нікудишній, як ця підвода. Це все на совісті тієї дівчини.

— Тієї милої панни з арфою? — спитав Крістофер.

— На жаль, ні,— сумно сказав Такрой. — Вона вчинила істерику, коли ти укріпив мене минулого разу. Здавалося, моє тіло, там у Лондоні, зійшло на пасмо туману, й вона подумала, що я помер. Закричала й порвала струни арфи. І пішла, щойно я повернувся. Сказала, що їй платили не за вигулювання привидів, і зазначила, що в неї був контракт тільки на один транс, тож відмовилася повертатися, навіть за вдвічі більшу платню. Шкода. Я гадав, її зроблено зі стійкішого матеріалу. Вона дуже нагадувала мені іншу молоду панну з арфою, яка була колись світлом мого життя.

Якусь мить Такрой мав вигляд настільки сумний, наскільки можливо для когось із таким веселим обличчям. Потім він усміхнувся.

— Але жодну з них я не можу запросити розділити зі мною горище, — сказав він. — Тож це, можливо, й на краще.

— Тобі потрібно роздобути іншу? — запитав Крістофер.

— Прикро, та без неї я не впораюся, на відміну від тебе, — сказав Такрой. — Професійний духовний мандрівець потребує іншого медіума, що заякорить його — найліпше музикою, — і покличе назад, якщо трапиться неприємність, і обігріє, і подбає, щоб його не турбували торгівці з рахунками й таке всяке. Тож твій дядько шукав цю дівчину у великому поспіху. З витривалістю у неї все гаразд. Голос, як сокира. На флейті грає, наче шкребе мокрою крейдою по дошці, — Такрой ледь здригнувся. — Я трохи чую її весь час, якщо дослухаюся.

Насправді Крістоферові також вчувався цей верескливий звук, але він думав, що то, певно, флейти заклиначів змій, які сиділи рядами уздовж міських мурів цієї Всюдинки.