Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Дякую, — промовив Крістофер, посмоктуючи ранки.

— Рада його здихатися, — зітхнула Богиня, облизуючи глибоку рану на руці і стираючи кров із ноги подертою сорочкою.

Раптом хтось ніжним голосом погукав від завішеної диким виноградом аркади:

— Богине, серденько! Де ти?

— Я мушу йти, — прошепотіла Богиня, — не забудь про книги. Ти присягнув обмінятися. Іду ! — крикнула вона і бігом побігла назад в аркаду: дзень-брень, дзень-брень.

Крістофер швидко повернувся до стіни і спробував пройти крізь неї. І не зміг. Неважливо, як він намагався розвернутися трохи боком в хитромудрий спосіб, це не працювало. Він знав, що справа в Трогмортені. Він тримав живого кота, що рикав у кошику, і це робило його частиною цієї Всюдинки, тож мусив дотримуватися її звичайних правил. Що було йому робити? Все нові ніжні голоси кликали Богиню звідкись на віддалі, й він бачив людей усередині щонайменше ще двох аркад навколо двору. Він навіть не думав про те, щоб покинути кошика. Дядько Ральф хотів цього кота. Натомість Крістофер почав із ними тікати, рвонувши до найближчої аркади, яка здавалася порожньою.

На жаль, хилитання кошика впевнило Трогмортена в тому, що його й справді викрадають. Він заперечував проти цього на все горло — і досі Крістофер би нізащо не повірив, що звичайний кіт може здійняти такий потужний галас. Голос Трогмортена заповнив темні переходи під аркадами, звиваючись, пульсуючи, зриваючись на виск помираючого вампіра й знову опускаючись до ревіння — сильного густого контральто. А потім знову зривався на виск. Перш ніж Крістофер пробіг метрів двадцять, позаду нього почулися крики, ляскіт сандалів і тупіт босих ніг. Він біг швидко як ніколи, звертаючи в новий прохід, щойно до нього добігав, розганяючись ним щосил, але весь час Трогмортен продовжував горлати з кошика, точно вказуючи переслідувачам, куди бігти. Гірше — він принадив їх ще більше. Крики і тупіт ніг за спиною подвоїлися, поки Крістофер побачив денне світло. Він увірвався в нього, переслідуваний тісним натовпом.

Але насправді то було не денне світло, а величезний приголомшливий храм, повний прихожан, і статуй, і товстих розписних колон. Денне світло лилося з величних відчинених дверей за сотню метрів від нього. Крістофер бачив чоловіка з жовтою парасолею, обриси якого виднілися за дверима, і точно знав, де був. Він рвонув до дверей, ухиляючись від колон і обминаючи молільників.

— Воу — воу — ВОУ — ВОУ ! — завивав Трогмортен із кошика в його руках.

— Тримайте злодія! — горлали переслідувачі. — Руко Ашет!

Крістофер побачив чоловіка в срібній масці, а можливо, жінку — в усякому разі, якусь срібномасковану особу, що стояла в сходовому просвіті, пильно цілячи в нього списом. Крістофер спробував ухилитися, але чи то часу забракло, чи то спис його якось переслідував. Він встромився Крістоферові в груди зі струсом і глухим звуком. Здавалося, тоді все дуже сповільнилося. Крістофер стояв нерухомо, стискаючи кошика, в якому завивав кіт, недовірливо втупившись у держак списа, що стирчав із його грудей просто крізь брудну сорочку. Він бачив його в неймовірних подробицях. Держак було змайстровано з чудового полірованого коричневого дерева, із вирізьбленими словами і малюнками. Десь на половині довжини він мав сліпуче срібне руків’я з оздобленням, майже затертим від використання. Кілька краплин крові виступили там, де дерево торкалося сорочки Крістофера. Жало списа мало бути сховане глибоко в ньому. Він підвів голову, щоб побачити, як особа в масці переможно наближається. За нею, у дверях, він побачив Такроя, певно, приведеного шумом. Той остовпів, нажахано видивляючись. Крістофер непевно простягнув вільну руку і взяв спис за руків’я, щоб витягти. І все з поштовхом припинилося.

Був ранній ранок. Крістофер усвідомив, що його розбудив сердитий котячий галас із кошика, що лежав на боці посеред кімнати. Трогмортен хотів вибратися. Негайно. Крістофер сів, переможно сяючи, адже він довів, що може принести живу тварину зі Всюдинки. Потім він пригадав списа, що стирчав із його грудей. Він глянув униз. Списа не було й сліду. Не було крові. Нічого не боліло. Він помацав свої груди. Потім зняв піжаму і подивився. Неймовірно, але він побачив тільки гладеньку бліду шкіру без жодного знаку рани.

Із ним усе було добре. Зрештою, Всюдинки були насправді тільки одним із сновидінь. Він засміявся.

— Воу! — сердито озвався Трогмортен, перекочуючи кошика.