Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Крістофер подумав, що йому все ж краще випустити тварюку. Пам’ятаючи гострі дряпучі пазурі, він став на ліжко і відчепив важку поперечину, на якій трималися завіси. Було важко маневрувати за тою завісою, яка висіла і ковзала по ній, але Крістофер подумав, що завіса може йому знадобитися, щоб захиститися від люті Трогмортена, тож він тримав усе гамузом попереду себе. Трохи потицявши й помахавши цим усім, він спромігся пропхати латунне вістря на кінці поперечини із завісою під клямку ляди і відкрив кошика.

Котячий галас припинився. Здавалося, Трогмортен вирішив, що це пастка. А Крістофер чекав нападу Трогмортена, злегка підстрибуючи на ліжку і стискаючи поперечину й завісу оберемком. Але нічого не сталося. Крістофер насторожено нахилявся вперед, поки зміг зазирнути в кошик. Там був круглий рудий клубок, який легко рухався вгору-вниз. Трогмортен, знехтувавши свободою, щойно отримав її, згорнувся калачиком і збирався заснути.

— Ну гаразд, — сказав Крістофер. — Ось ти який !

Після нетривалої боротьби він вчепив поперечину із завісою назад на опори і сам умостився спати.

Коли Крістофер прокинувся наступного разу, Трогмортен досліджував кімнату. Крістофер лежав на спині й насторожено дивився, як Трогмортен стрибає з одних меблів на інші по всій кімнаті. Наскільки він міг зрозуміти, Трогмортен більше не сердився. Він просто здавався сповненим цікавості.

Або, можливо, подумав Крістофер, коли Трогмортен підібрався і стрибнув із верхівки шафи на поперечину для завіси, кіт заклався сам із собою, що зможе обійти довкола всієї дитячої, не торкаючись підлоги. Коли Трогмортен почав дертися поперечиною, повиснувши на ній і завісах цими своїми примітними кігтиськами, Крістофер був цього певен. Те, що сталося потім, цілком певно не було провиною Трогмортена. Крістофер знав, що це його власна провина, що він не поставив поперечину на місце як слід. Кінець, що був найдалі від Трогмортена і найближче до Крістофера, відчепився і клюнув униз, як гарпун, із завісою, що шумно гепнулася, і Трогмортеном, що несамовито вчепився у неї.

На мить Крістофер спіймав погляд сповнених жахом Трогмортенових очей, що зазирнули в його власні, коли Трогмортен завалив поперечину. Потім латунний кінець вдарив Крістоферові в середину грудей. Він увійшов точно, як спис. Він не був гострим і не був важким, але все одно встромився просто у Крістофера. Трогмортен приземлився йому на живіт на мить пізніше — самі кігті й паніка. Крістофер подумав, що закричав. У будь-якому разі чи то він, чи то Трогмортен наробили досить галасу, щоб прибігла Остання Гувернантка. Останнє, що в ту мить побачив Крістофер, була Остання Гувернантка у білій нічній сорочці, сіра від жаху, вона робила химерні жести руками і бурмотіла дуже дивні слова.

Він прокинувся набагато пізніше, пополудні, судячи зі світла, із великим болем спереду і ні в чому не впевненим, і почув голос Дядька Ральфа.

— Це триклята перешкода, Еффі, і якраз коли справи пішли так обнадійливо! З ним усе буде добре?

— Думаю, так, — відповіла Остання Гувернантка. Вони обоє стояли поруч із Крістоферовим ліжком. — Я дісталася сюди вчасно, щоб накласти кровоспинне замовляння, і здається, він зцілюється.

Поки Крістофер думав: «Смішно, а я й не знав, що вона — відьма», — Остання Гувернантка продовжила:

— Я не насмілилася ні словом прохопитися вашій сестрі.

— Не треба, — сказав Дядько Ральф. — У неї до нього свої усталені задуми, і якщо вона провідає сина, то перешкодить моїм. Бодай всячина цьому котові! Я все повлагоджував у всіх Споріднених Світах, з розрахунку на цей перший прогон, і не хочу все скасувати. Ви гадаєте, він одужає?

— Вчасно, — сказала Остання Гувернантка, — у перев’язці сильне замовляння.

— Тоді варто все відкласти, — сказав Дядько Ральф, і він не здавався потішеним. — Щонайменше, ми дістали кота. Де ця потвора?

— Під ліжком. Я намагалася його витягти, і в нагороду — він мене подряпав, — сказала Остання Гувернантка.

— Жінки! — сказав Дядько Ральф. — Я його дістану.

Крістофер чув, як дядько вклякнув на підлогу. Знизу почувся його голос.

— Ось. Хороша котя. Ходи-но сюди, котю.

Послідував неабиякий вибух котячого галасу. Коліна Дядька Ральфа знову стукнули об підлогу, коли він вставав, а його голос виголосив довгу низку поганих слів.

— Це створіння — достеменний диявол! — додав він. — Він вириває з мене клапті!

Потім його голос долинув зверху й звіддаля.