Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Крістофер допоміг Такроєві витягти волокуші вгору довгою кам’янистою стежкою позаду долини. Такрой так і не зміцнів настільки, щоб добре тягнути. Врешті вони прийшли до занепалої кам’яної ферми, що човпіла на середині схилу, де на подвір’ї біля купи пакунків, дбайливо загорнених у промаслену шкіру, чекала група мовчазних жінок із товстими руками. Пакунки дивно тхнули, але сморід перебивав густий часниковий подих жінок. Щойно волокуша зупинилася, часник почав накочуватися хвилями, коли жінки підіймали пакунки і намагалися навантажити їх на волокушу. Пакунки пролітали просто крізь неї й падали на землю.

— Усе марно, — сказав Такрой, — а я гадав, вас попередили. Дайте Крістоферові зробити це.

Це була важка праця. Жінки недовірливо дивилися, поки Крістофер вантажив пакунки й прив’язував їх на місце мотузкою. Такрой спробував допомогти, але він був недостатньо міцний і його руки проходили крізь пакунки. Крістофер утомився і замерз на сильному вітрі. Коли одна із жінок стримано дружньо усміхнулася і спитала його, чи хотів би він зайти всередину і випити чогось теплого, він радо погодився.

— Не сьогодні, дякую, — сказав Такрой. — Це все ще дослідна річ, і ми не впевнені, як довго триматимуть замовляння. Краще ми повернемося.

Такрой бачив, що Крістофер розчарований. Поки вони штовхали волокушу вниз по схилу, він сказав:

— Я тебе не звинувачую. Назвемо це діловою подорожжю. Твій дядько націлився на виправлення цієї підводи, і, до речі, вона сьогодні продемонструвала все якнайкраще. Я все ж таки щиро сподіваюся, що він може зробити її достатньо міцною, і її вантажитимуть люди, які приносять пакунки, і тоді ми зможемо впоратися без тебе.

— Але мені подобається допомагати, — заперечив Крістофер. — До того ж, як ти її потягнеш, якщо мене не буде поруч, щоб укріпити тебе?

— Так то воно так, — сказав Такрой. Він трохи подумав про це, поки вони добиралися до підніжжя пагорба, а тоді почав тягнути волокушу вгору, геть від долини, із мотузкою, натягнутою на плече. — Є дещо, що я мушу сказати тобі, — віддихався він. — Ти взагалі вивчаєш магію?

— Не думаю, — сказав Крістофер.

— Що ж, а варто, — знову віддихався Такрой. — Ти маєш чи не найсильніший дар, який я коли-небудь зустрічав. Попроси свою матір, щоб дозволила тобі брати уроки.

— Я гадаю, Матуся хоче, щоб я став місіонером, — сказав Крістофер.

Такрой на це примружив очі:

— Ти впевнений? Може, ти не так її зрозумів? Може, вона сказала «магом» ?

— Ні, — заперечив Крістофер, — вона сказала, що я маю потрапити в Товариство.

— Ах, Товариство! — з легкою заздрістю видихнув Такрой. — У мріях я бачу себе в Товаристві, у гарному вельветовому костюмі, оточеного юними паннами, що грають на арфах.

— Хіба місіонери носять вельветові костюми? — спитав Крістофер. — Чи ти маєш на увазі на Небесах?

Такрой глянув угору на нахнюплене сіре небо.

— Не думаю, що ця розмова кудись приведе, — зауважив він. — Спробуй ще раз. Твій дядько сказав мені, що ти скоро від’їздиш до школи. Якщо це якась пристойна школа, вони мають давати додаткові уроки магії. Пообіцяй мені, що попросиш дозволу відвідувати їх.

— Гаразд, — сказав Крістофер. Згадка про школу викликала в нього нервове поколювання десь у животі. — А на що схожі школи?

— Там повно дітей, — сказав Такрой. — Але не буду формувати твою думку передчасно…

Він уже проклав шлях до верху долини, де навпроти них кучерявився туман із Проміжку.

— А тепер найскладніше, — сказав він. — Твій дядько думає, що ця штука матиме більше шансів прибути з вантажем, якщо ти підштовхнеш її, коли я вирушу. Але перш ніж я піду… коли наступного разу опинишся у Храмі Язичників і вони почнуть за тобою гнатися, кидай усе й вибирайся крізь найближчу стіну. Зрозумів? Судячи з усього, я побачу тебе приблизно за тиждень.

Крістофер підпер плечем задню частину підводи і підштовхнув, як тільки Такрой ступив у туман, тримаючи мотузку. Підвода нахилилася і сковзнула донизу за Такроєм. Щойно вона опинилася в тумані, як уподібнилася до зробленої з паперу і світла, наче повітряний змій; і, як повітряний змій, вона пірнала і злітала унизу, зникаючи з виду.

Крістофер замислено подряпався назад додому. Його вразило відкриття, що він був у Всюдинці, де живуть Язичники, сам того не знаючи. Тож неспроста він тривожився щодо Язичників. Ніщо, думав він, тепер не змусить його піти в Низку Десять. А ще бажав, щоб Матуся передумала, що він мусить бути місіонером.