Диана Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

— Не дайте йому втекти. Наклади утримуюче замовляння на цю кімнату, поки я повернуся.

— Куди ви йдете? — спитала Остання Гувернантка.

— Прихоплю якісь товсті шкіряні рукавиці й ветеринара, — сказав Дядько Ральф від дверей. — Це кіт із Храму Ашет. Він майже безцінний. Відьмаки заплатять п’ять сотень фунтів за всього лиш пару сантиметрів його нутрощів чи одненький кіготь. Його очі принесуть кілька тисяч фунтів кожне, — тож переконайтеся, що ви наклали добре туге замовляння. Пошуки ветеринара займуть мені годину, а то й більше.

Далі запала тиша. Крістофер задрімав. Він прокинувся, почуваючись настільки краще, що сів і роздивився свою рану. Остання Гувернантка уміло вкрила її легкою білою пов’язкою. Крістофер зазирнув під неї з великою цікавістю. Рана була круглою червоною діркою, набагато меншою, ніж він сподівався побачити. Вона заледве боліла взагалі. Поки Крістофер міркував, як йому дізнатися, чи вона глибока, позаду нього — на підвіконні, пролунало пронизливе виття. Він озирнувся. Вікно було відчинене — Остання Гувернантка мала пристрасть дихати свіжим повітрям — а Трогмортен скоцюрбився на підвіконні, благально дивлячись на Крістофера. Помітивши, що Крістофер звернув на нього увагу, кіт випростав одну зі своїх озброєних лезами лап і пошкрябав нею між вікном і рамою. Порожній простір видав звук, ніби хтось шріб шкільну дошку.

— Воу, — звелів Трогмортен.

Крістофер зачудувався, з чого Трогмортен узяв, що він на його боці. Так чи інакше, той кіт майже вбив його.

— Воу? — жалібно спитав Трогмортен.

З іншого боку, подумав Крістофер, жодне з напівубивств не було провиною кота. І хоча Трогмортен, напевно, був найпотворнішим і найзлостивішим котом у всіх Усюдинках, здавалося нечесним викрасти його і притягнути у дивний світ, а потім дозволити продати відьмакам, шматок за шматком.

— Гаразд, — сказав Крістофер і виліз із ліжка. Трогмортен був напоготові, випроставши руду тонку змію хвоста. — Так, але я не певен, як ламати замовляння, — сказав Крістофер, наближаючись до кота дуже обережно.

Трогмортен здав назад і не зробив жодної спроби дряпнути його. Крістофер поклав руку на відкриту частину вікна. Порожній простір відчувався гумовим і піддавався, коли він натискав, але він не міг пропхати крізь нього руку, навіть коли натискав дуже сильно. Тож він зробив єдину річ, яку зміг придумати, і відчинив вікно ширше. Крістофер відчув, як закляття рветься, наче туге павутиння.

— Воу! — вдячно промовив Трогмортен. А тоді він вискочив. Крістофер бачив, як кіт галопом спускається стічною трубою, а тоді левітує на підвіконня там, де труба закінчується. Звідси легко було дострибнути до верхньої частини вікна-еркера, а вже звідти — на землю. Руда постать Трогмортена риссю пострибала в кущі і прошмигнула під сусідським парканом, вже з написаною на морді готовністю шукати пташок до вбивання й інших котів до збиткування. Крістофер обережно повернув вікно назад, як воно було, і повернувся у ліжко. Коли він прокинувся наступного разу, Матуся по той бік дверей тривожно говорила:

— Як він? Сподіваюся, це не заразне.

— Анітрішечки, пані, — сказала Остання Гувернантка.

Тож Матуся увійшла, наповнивши кімнату пахощами, що було теж дуже добре, оскільки Трогмортен залишив під ліжком власний всепроникний сморід, — і подивилася на Крістофера.

— Він трохи блідий, — стурбувалася вона. — Нам потрібен лікар?

— Я за всім нагляну, пані, — запевнила її Остання Гувернантка.

— Дякую, — сказала Матуся. — Тільки пильнуйте, щоб це не завадило його освіті.

Коли Матуся пішла, Остання Гувернантка принесла парасольку і потицяла під ліжком і за меблями, шукаючи Трогмортена.

— Куди ж він подівся ? — сказала вона, здираючись повище, щоб поштрикати і в порожнечу над шафою.

— Я не знаю, — щиро відповів Крістофер, оскільки знав, що Трогмортен має вже бути за кілька вулиць звідси. — Він був тут перед тим, як я заснув.

— Він зник, — сказала Остання Гувернантка. — Кіт не може просто зникнути!

Крістофер сказав заради експерименту:

— Він кіт із Храму Ашет.

— Правда, — сказала Остання Гувернантка, — вони страшенно магічні в усіх сенсах. Але ваш дядько зовсім не зрадіє, коли дізнається, що він зник.

Це змусило Крістофера почуватися остаточно винним. Він не міг заснути знову і коли через годину почув важкі жваві кроки, що наближалися до дверей, то одразу сів на ліжку, гадаючи, що казатиме Дядькові Ральфу. Але чоловік, який увійшов, виявився не Дядьком Ральфом. Він був геть незнайомим — ні, це був Татко! Крістофер упізнав ці чорні бакенбарди. Таткове обличчя теж було таке знайоме, адже воно було досить подібне до його власного, за винятком бакенбардів і похмурого, тривожного вигляду. Крістофер був вражений, адже він чомусь подумав — хоча ніхто йому достеменно цього не казав — що Татко залишив дім, опинившись у немилості після того, як щось там пішло не так із грошима.