Мирослава Горностаева: Астальдо

Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх — неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.

Мелькор — ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui , про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui , котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих, хто піддався жалості, і вийшов з укриття, urqui хапали і тягли у темряву…

«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» — страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui . Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.

А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові — таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:

— Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…

Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.

Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.

Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.

— Вітаю, ясна пані Нерданель, — схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.

— Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.

Вони — це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…

«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»

Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:

— Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo[44] Urko (кв) — орк виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто — Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро — якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…

Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…