Мирослава Горностаева - Астальдо

— Я оце подумав, — мовив Майтімо неголосно, — що Вишнім Валар доцільно було б створити рушення з Нолдор, і відправити всіх бажаючих на війну в Ендоре. І тих, хто в багряних плащах, і тих, хто в сріблясто-синіх, а чи в блакитних з золотим. Нам добре тут, у Валінорі, але — на добро, чи на лихо — серед Ельдар є воїни за станом духу. Полювання у почті Великого Ороме вже перестало їх приваблювати — вони прагнуть справжніх небезпек і справжніх битв. Якщо цього не станеться — боюся, що Судді Намо додасться роботи. Рано чи пізно, а оті двобої на незатуплених мечах закінчаться втратою hrоа … Потім розпочнеться кревна помста, і ми, Нолдор, переб’ємо один одного…

— Вишні не дозволять… — почав Фіндекано.

— Заки Вишні надумають втрутитися, — зітхнув Майтімо, — може трапитись всяке. О, оце твоя пектораль?

Варда Елентарі якраз тримала в руках виріб Фіндекано. Вона обернулась на голос і мовила лагідно:

— Ти вклав сюди частку душі, сину Нолофінве…

Фіндекано завжди чудувався оцій здатності Вишніх пам’ятати в обличчя кожного з Ельдар. Він поштиво вклонився Повелительці Зірок, і вона віддала йому пектораль.

— Моя душа хай буде з тобою, оtorno, — звернувся юнак до Майтімо, і застебнув прикрасу у нього на шиї. Той усміхнувся ледь розгублено…

— О, навіть не віддарувати… Однак, не відмов мені, друже…

Руссандол зняв з руки простенького браслета, кільця якого мали вигляд золотих язичків полум’я.

— Робота не нова, пробач… Але я робив її з душею.

Фіндекано застебнув браслета на зап’ястку. Не прийняти дар означало кревно образити того, хто дарує. І яке мало значення, новою, чи старою є прикраса, зроблена руками друга…

На полі почувся якийсь дивний гомін. Поміж Ельдар, котрі розступалися мов хвилі в бурю перед носом корабля, крокував князь Феанаро в супроводі синів і почту. Фіндекано запитливо позирнув на Руссандола, і той здвигнув плечима:

— Я не думаю, брате, що це через нас. Просто татко несе свій останній виріб, аби його поблагословила Елентарі…

Феанаро дійсно тримав в руках ту саму скринечку. Підійшовши до Валіе, котра з видимим зацікавленням споглядала на його прибуття, князь Міnya Nosse схилився перед нею, рвучко випростався і відкинув кришку.

Зі скринечки ринуло сяйво. Живе та миготливе, воно пульсувало, забарвлюючи все довкола в безліч відтінків. Феанаро обережно вийняв назовні вінець з чорненого срібла. Обруч вінця був наче зі сплетеного листя, а спереду пишалися три срібні ж квітки, в середині яких і палало це дивне світло.

Світло випромінювали три дорогоцінні камені, котрі й були осердям срібного квіту. Сяйво їхнє нагадувало ту благословенну годину, коли світло Тельперіону тьмяніло, а Лауреліну — лише розгорялося. Розміром камені були з горіх, і здавалися заважкими для срібного вінця.

Феанаро обережно вдягнув на голову вінець і схилив коліно перед Елентарі. Поміж ельдар знову пробіг шемріт — ще ніколи не траплялося, щоб Нолдо не дав свій виріб до рук Володарки Зірок. Князь явно хотів, щоб вона доторкнулася до каменів, не знімаючи вінця з його голови.

Валіе, однак, не сприйняла це за нечемність. Навпаки, вона милостиво доторкнулася до схиленої голови митця, і камені у його вінці заблискотіли, немов зраділи цьому доторку.

— Підведися, великий майстре, — мовила вона, — і дай усім намилуватися твоїм витвором. Ніхто досі не творив такого дива.

Феанаро підвівся. Світло сяяло на його обличчі, і він був нині схожий як не на Валу, то, принаймні, на Мая. Гордий і величний… Майтімо стиснув приятелеві руку і прошепотів:

— Він прекрасний, неправда ж?

Фіндекано кивнув, тамуючи неспокій. Камені дійсно були чимось незвичайним. Учень Ірмо відчував, що вони були живими …. Як Лауреліна та Тельперіон… Ні, юнак зовсім не хотів сказати, що річ, наповнена світлом Двох Дерев є лихою, чи небезпечною. Але сам він тричі б подумав, перш ніж носити на собі прикрасу, котра є майже розумною…

— Нехай, — говорила тим часом Варда Елентарі, - не доторкнуться до них жодні нечисті руки… Нехай не втримає їх той, хто чинив зло…

— Вона говорить про руки, — почув раптом Фіндекано знайомий солодкавий голос, — але ж князь Нолдор носить це диво на чолі, як коштовність свого вінця… О, моїй любій родичці потрібно точніше вимовляти заклинання…

Неподалік від обох юних Нолдор стояв Мелькор, котрий не зводив очей з вінця Феанаро.

— Ці камені, - продовжував Чорний Вала, — найбільша коштовність нашого світу, найбільша окраса Арди…