Мирослава Горностаева - Астальдо

Але нема коли роздивлятися Вишніх — часу обмаль, змагання ось-ось розпочнуться, а сам Фіндекано вже поруч з місцями, де розташувалися Міnya Nosse.

— Мої вітання князю і родичу Феанаро, — вклоняється Фіндекано до вуя, котрий аж заціпенів від такого нахабства. Князь Феанаро та князь Нолофінве не віталися вже багато кіл світла опісля якоїсь чергової сварки.

Гомін довкола них затих, і в цій зловісній тиші Фіндекано продовжив, намагаючись не втратити погідну співучість голосу:

— … і ясній пані, княгині Нерданель.

Перед княгинею — належний уклін. Зелені очі доньки Магтана поломеніють захватом і насмішкою одночасно. Вельможна пані, здається, зрозуміла його наміри. Вона гідно зводиться з місця і простягає до Фіндекано ніжну ручку, до якої той і доторкається вустами зі всією шанобою, на яку тільки здатен.

Тиша змінюється шемрітом — вуй Феанаро ледь схиляє темноволосу голову, увінчану зачіскою з переплетених кіс і вимовляє крізь зуби щось схоже на привітання.

— Я хотів би сказати кілька слів, — продовжує Фіндекано, — вашому старшому сину, коли на те буде ваша згода.

Нолофінвіон чує, як на ряд вище Туркафінве та Куруфінве-молодший б’ються об заклад на новий лук, що Фіндекано прийшов викликати Руссандола на двобій, аби помститися за пораненого ними Туракано. Вуй Феанаро схиляє голову на знак згоди, а пані Нерданель, думки якої вочевидь є протилежними словам її менших синів, говорить лагідно:

— Майтімо, любий, поговори з приятелем…

Майтімо поволі спускається донизу. Він вбраний у ріжні відтінки багряного — помаранчева гаптована золотом сорочка, бронзового кольору штани, такий же тонкий каптан… Червоний плащ з Зорею Феанаро перекинуто через плече. Мідний обруч на голові підтримує волосся, що сягає стану… Розгубленість в зелених очах.

— Вітаю, Фіндекано… Ти щось хотів мені сказати?

Нагорі Моріфінве запевняє своїх братів, що двобій відбудеться сьогодні ж, одразу опісля змагань, і що Майтімо переможе однозначно. Фіндекано знову просяє посмішкою, хоча душа його дзвенить натягненою тятивою. Руссандол напевне і очікує чогось такого… Образи… Виклику… Він готовий на це відповісти… Але як він відповість на добре слово й простягнену руку перед очима братів та спокревених… Перед батьковими очима… Чого доброго, ще назве боягузом, котрий не бажає мститися за брата, і прожене геть…

— Я хотів сказати, що давно не бачив тебе, оtorno, — спокійно говорить Фіндекано, — багато кіл світла. Чому б нам не сісти поруч — онде, біля Ваніяр, я бачу два вільних місця, і не подивитися змагання разом?

Він простягає руку, дивлячись просто в очі побратима. І з полегшенням бачить в тих очах тихий захват і давню братерську ніжність.

— Астальдо, — говорить Майтімо з таким знайомим усміхом, — мій Астальдо… Я дійсно давно тебе не бачив. Моя провина — мав багато роботи. Але тепер татко закінчив свою велику справу, і ми будемо зустрічатися частіше.

Руссандол стискає приятелю руку, а потім не витримує і пригортає до себе під гнівним батьковим поглядом. Фіндекано крадькома позирає вгору. Шалена Трійця Феанаріонів має такий вигляд, наче під їхніми ногами розверзлося провалля. А от Макалауре усміхається ледь помітно… Поруч з ним заціпеніли близнята з однаково розгубленим виразом на ніжних личках.

— Ходімо, оtorno, — продовжує Майтімо, — там дійсно є два місця, і досить зручних, як на мій погляд…

Вони відходять трохи вбік, і вмощуються на мармуровій лаві поміж Ваніяр. Фіндекано тепер має змогу поглянути на другий бік поля. Його гострий зір Ельда відшукує батькове лице. Вираз обличчя князя Нолофінве не віщує нічого доброго — це лик крижаної статуї.

— О, між вогнем та кригою, — співуче говорить Руссандол, — нам доведеться тяжко, милий брате…

— Але ж вона варта цього, наша оtornasse?

— Варта, побратиме, — всміхнувся Майтімо, — звісно ж варта… Ну, оповідай… Де ти змагаєшся нині?

— Стріляю з лука. А ти? Звісно на мечах?

— Атож… А що ти приніс під благословення Валар?

— Татко покладе разом з іншими виробами Аttea Nosse зроблену мною пектораль з червоного золота. Два соколи Ороме розкинули на ній крила, а очі їхні сяють зеленими смарагдами… Це дар…

— Кому?

— О, ну не діві ж дарувати зображення бойових соколів, — засміявся Фіндекано, — це прикраса для воїна-Нолдо. Здогадайся, кому личитиме червінь та смарагд?

— Ти робив її, - сказав Майтімо розчулено, — коли вважав, що я відкинув наше побратимство на догоду батькові і роду… Що ж за душа у тебе, Астальдо?