Мирослава Горностаева - Астальдо

Фінарато сидів перед палантиром зодягнений в зелено-брунатне вбрання Лаіквенді. Сірий вояцький плащ лежав у нього на колінах. Тут таки, на столику, як завжди спочивала відкрита книга.

— Вітаю Великого Князя Нолдор, — мовив Інголемо своїм ніжним голосом.

— Вітаю і тебе, toron, — смутне обличчя Фіндекано трохи просвітліло, — ти зібрався…

— На вилазку, любий родичу… Невеличка виправа.

— Будь обережним, милий брате.

— О, я буду…

— Хто йде з тобою?

— Едрагіль і ще кілька воїнів. Фіндекано…

— Що, toron ?

— Я склав вірша… Хочу, щоб ти послухав…

— Я радий…

Фінарато повернувся і підняв притулену до кріселка арфу. При світлі єдиної свічі на його пальці зблиснув діямант Ніенни.

— Там, де спить в рожевому полоні , - заспівав він стиха під передзвін струн,

Повний квітів незабутній сад

Де троянди білі і червоні

І ясмину ніжний аромат

Де веселка розцвітає в росах

Де хмаринки як прозорий дим —

Тільки посох, мій дорожній посох

Зоставався чорним і сухим.

А тепер іду я крізь пустелю

Далина безвидна і німа

І ніде переді мною нині

Ні билинки свіжої нема.

Навкруги піски непереможні

Жовте коло, мертве і пусте…

Тільки посох, посох мій дорожній

Голубими квітами цвіте…

— Фінарато, — сказав Астальдо, коли відлунав дивний срібний голос родича, — будь обережним…

— Ти це уже говорив, брате і володарю…

- І говорю ще раз… Може тобі не варто йти самому на цю вилазку? Відправ загін вивідачів, вони…

— О, ні, я мушу сам… Я тільки… Фіндекано…

— Що, toronice? — спитав Астальдо, пронизаний якимось раптовим жалем.

— Якщо будеш говорити з Руссандолом, скажи, щоб він не дуже сердився на своїх молодших.

— Ця парочка знову щось накоїла? — спитав Фіндекано з легким усміхом, — сподіваюся, вони нікого не позбавили hrоа на черговому поєдинку?

Фінарато опустив вії… Тінь впала йому на обличчя.

— Я винен, — мовив він стиха, — тільки я… Так і скажи Майтімо.

— Ти посварився з ними?

— Та трохи… Бувай, Астальдо… Я хочу побачити нашого Рудого, ще й пухнастого… Перед тим, як вирушу…

— А чому ти сам йому не оповіси? — спитав Фіндекано заскочено. — нехай Майтімо розсудить…

— Не хочу його нервувати — останні місяці він спить з мечем в руці.

Фіндекано кивнув, і палантир згас. В останню мить Фінарато мовив виразно:

— Namarie …

Фіндекано затривожився. Наступного дня ввечері, коли його покликав до палантиру Майтімо, який нещодавно примчав до Гімрінгу з порубіжжя, Астальдо оповів побратиму про дивну розмову з родичем і проспівав його пісню.

— Щодо пісні все зрозуміло, — сказав Руссандол, — Фінарато задумав щось небезпечне для тіла, але дух його спокійний. А щодо моїх одірвиголів…

— Може він надумав битися з ними обома? Скажімо, вони його роздратували, він викликав їх на двобій, і тепер хоче, щоб ти не карав своїх милих родичів в разі, якщо вони його позбавлять hrоа.

— Цілком можливо, — мовив Майтімо похмуро, — Фінарато говорив зі мною… вчора. Пісень не співав, тільки згадував… Оту нашу дитячу виправу, ті змагання, на яких він програв Макалауре, Тіріон… Я займусь цим, оtorno … Якщо Нарготронд не відгукнеться в найближчі два дні — пошлю туди Морнемира, нехай накаже моїм братикам від мого імені підійти до палантиру. Здається, вони засиділись в печерах і знудьгувалися за порубіжжям і Аглоновою твердинею. Будемо сподіватися, що все закінчиться першою кров’ю.

Фіндекано продовжував час від часу викликати Нарготронд, але палантир мовчав.

В Ейтель-Сіріоні відсвяткували народження у Гуріна сина і спадкоємця. Хлопчика, здорового кремезного опецька, назвали Туріном, і щаслива мати попрохала Фіндекано взяти малюка на руки, щоб той ріс здоровеньким. Астальдо любив дітей — і Ельдар, і Аданів, але цей хлопчик викликав у нього якусь підсвідому тривогу, неначе передвісник лиха. Ясна річ, князь Гітлуму про свої відчуття волів мовчати і щедро обдарував новонародженого.

Сам Гурін начебто і радів, і пестив хлопчика, але якось мовив до Фіндекано:

— Мій володарю, а як себе почуває панна Ерніс? Чи добре їй живеться в Егларесті?

— Вона задоволена, — відповів Астальдо, — але сумує за Ейтель-Сіріоном.

Князь подивився на почервонілого Адана, чиє прикрашене вусами обличчя вже не було юнацьким, і додав з усміхом:

— Вона згадує тебе добром. Вона та Ерейніон.