Мирослава Горностаева - Астальдо

— Наготувати луки! — крикнув Фіндекано, — списи до бою… Не пропускати їх до табору… Стріляти за командою! І поглядати вгору! До нас може завітати панна!

Табір наїжачився списами, лучники підняли свою зброю. Cano напружено вдивлялися в ряди наступаючих.

— Стріляй, Ельдар!

Свист стріл, непомильних ельфійських стріл, що несуть загибель…

— Дор-Ломін — до бою!

Бій закипів на становиськах — списоносці-Адани зустріли поріділі ряди ворога.

— Ngauro заходять з тилу — виводимо кінноту… — мовив Фіндекано

— Може спробувати відсидітись? — запропонував Алмареа, — небезпечно…

— Ти уявляєш, що буде, коли вовкулаки прорвуться за укріплення?

— Смачний обід, — зітхнув сурмач, — для ngauro …

— Отожбо… В тісному колі коням не розвернутися, зате вовцюгам привілля. Вийдемо в поле — відтягнемо їх від табору. Передай усім — взяти короткі луки, стріляти за звуком сурми, відступати за подвійним сигналом.

— Але куди відступати, мій князю?

— Туди, де вовкам незручно обідати — на он той пагорб.

Алмареа прищулив очі. Порослий лісом пагорб з голою верхівкою неподалік від табору давав можливість укритись і перестріляти тварей зблизька, зберігаючи при тому свободу маневру. Ризиковано, звісно, але дає надію.

— Згідно наказу. Скликаю кінноту, мій князю.

На звук сурми кінні Ельдар вирвались з кола укріплень. За їхніми спинами піхотинці знову затулили прохід, готуючись до оборони.

— Луки до бою! — крикнув Фіндекано, і з його голосом злився крик срібної сурми Алмареа.

Випустивши хмару стріл, кіннотники помчали щодуху до пагорба. Астальдо краєм ока побачив сина — юнак не розлучався зі своїм списом, який нині йому тільки заважав. Князь знову змусив себе забути про тих, кого любив — він мав бачити лише битву, не відволікаючись на окремих Ельдар.

Знову голос сурми… Несподівано для переслідувачів кіннотники стишили коней і знову взялися за луки. Другий залп був ще більше вдалим, ніж перший — лави вовчих вершників порідшали вдвоє.

— На пагорб, Ельдар… Розвертаємося на вершині…

Фіндекано побоювався, що їх наздоженуть під час підйому, але орки завагалися внизу — вони остерігалися навіть натяку на ліс: рослинність з тварями не дружила.

— Розвертай лаву, — скомандував він, — зараз ми їх зустрінемо…

Виск, який пролунав по тому з неба, був жахливим…

Лаву розметало наче вихором. Ельдар, котрі не встигли затулити вуха, попадали з коней, наче листя восени. На вершечок пагорба поволі спускалася кажаниха, розпростерши перетинчасті крила з залізними кігтями на кінчику кожного суглоба.

Фіндекано встиг зіскочити з коня — його Моретінде впав, не витримавши вереску. Астальдо не закривав вух — перстень все ще оберігав його. Князь не знав, скільки сили вклав в нього онук Феанаро, і скільки протримається захист. Йому було потрібно підійти до упириці не на постріл з лука — стріл у нього вже не було — на удар меча.

— Ас-стальдо, — прошипіла тварь, — я прийшла за тобою… Здавайся, і я помилую інших…

Фіндекано мовчки рушив вперед. Час розмов минув, а вірити хоч в чомусь поріддю Морінготто було б самогубством.

Вона кинулася на нього зверху, і чародійський щит не витримав незримого удару. З Фіндекано злетів шолом, Ельда упав на коліна, але меча не випустив.

— Так-к краще…

Повільно… Дуже повільно… Він піднімався, але бачив, що не встигне розвернутись для удару. Кажаниха нависла над ним як хмара. В голові дзвеніло, з носа текла кров…

Хтось метнувся вперед, затуляючи його… Еленандар…

Упириця віджбурнула зброєносця змахом крила, але ще один воїн увігнав їй в груди списа. Залізний кіготь проткнув Ельда, роздираючи кольчугу, нівечачи плоть, однак, завдяки його загибелі, князь виграв ті кілька хвилин, необхідних для удару. Меч магтанової сталі описав дугу і опустився на шию кажанихи, крило якої пригнітив собою помираючий воїн.

Фіндекано обдало чорним слизом з голови до ніг. Тварь забилася в останній судомі, поволі затихаючи. Астальдо обернувся до схилу, не дозволяючи собі думати про загиблих, не дозволяючи собі навіть здогадуватися про те, хто міг його врятувати коштом власної смерти, і побачив перед собою перемазане кров’ю лице Алмареа.

— Мій князю, — вишептав сурмач, — там, внизу… Вони тікають — вовчі вершники… Фалатрим… Фалатрим Кірдана йдуть від Дренгісту… Подивіться… Подивіться на захід…

— Гітлум врятовано, — вимовив Фіндекано, — хвала Валар за їхні маленькі милості… Де мій син?