Мирослава Горностаева - Астальдо

— Зрозуміло, — сказав Астальдо, подумки пообіцявши собі поговорити з Еллеоном щодо дисципліни серед його піхотинців.

— Тепер, — сказав Еленандар розпачливо, — ви виженете мене геть, бо подумаєте, що мене прищеплено особливим способом, і що я роздуваю ворожнечу між союзниками.

— Завтра, — мовив Фіндекано заспокійливо, — ти рушиш до битви поруч зі мною… Я тобі вірю.

— Скажіть це…ще раз.

— Я вірю. Принеси мені ще настою і лягай спати.

Години за дві прийшла Еріен, котра змінилася з варти. Вона прикрила плащем сплячого Еленандара, котрий так і лежав скулившись, навіть уві сні затуляючи голову руками, і мовила до мужа:

— Ви виходжуєте його, мій володарю, бо він нагадує вам про Руссандола та його нещастя…

— Майтімо є сином Вогняного Духа, і він народився у Валінорі, - сказав Фіндекано, — він вистояв би і без мене. А це — дитя, народжене в Белеріанді, ненабагато старше за нашого сина. Топтати слабших — негідно Ельда.

— О, я згодна. А що буде завтра, meldo?

— Звитяга, — мовив Астальдо, — тільки звитяга.

— О, я згодна… — промурчала Еріен, провалюючись в сон, — мій володарю…

Наступний день, як і очікувалося, був понурим. Адани мимоволі зводили очі до неба, відшукуючи хоча б натяк на просвітлення. Вчорашнє поле битви німувало, зате навпроти укріплень війська Гітлуму виріс ворожий табір, вогні якого запалали ще вночі. Мав бути бій, ще один — на цей раз проти набагато переважаючих ворожих сил. Схоже було на те, що Моргот заповзявся винищити саме Гітлум, бо на сході було спокійно, а в Західному Белеріанді бої майже припинилися за винятком сутичок з ворогом дрібних летючих загонів Ельдар та Аданів.

Фіндекано сподівався тільки на власні сили. Допомога з Фаласу могла спізнитися — шлях від Егларесту був неблизьким. А зовсім неподалік був Віньямар, в якому, замість невеликої залоги, могло бути військо… Могло б…

— Фігурки у військовій грі, - мовив Фіндекано стиха, — що буде, якщо одну пересунути назад… А може, вам зовсім не потрібна наша перемога, Вишні? Як там говорив князь Феанаро — він же ваш брат, той, що в Ангбанді… Скільки Майтімо сварив і карав своїх братів, однак — пробачав, і ще пробачатиме. Ви теж пробачили, та й прокляття мусить збутися, хіба ні? За одну-єдину помилку ми поляжемо тут усі, і що тоді буде з Ардою, Вишні? Він-то вам не пробачить ніколи, Морінготто… Не пробачить Війни Стихій, поразки, ланцюгів, ув’язнення. І Арда, наша мати, страждатиме до кінця світу… До кінця.

— Тіrа , Ельдар!

Полем битви плавно рухалась жіноча постать. Жінка не йшла — пливла над землею. Тоненька, зграбна, хоч і дуже висока. Чорний плащ з каптуром приховував риси обличчя.

— Майе, — прошепотів Еленандар за плечем Фіндекано, — це Майе…звідти…

— О, велика честь, — холоднокровно відповів князь Гітлуму, — передати по укріпленням — бути готовими до звукового удару, приготуватись заткнути вуха…

Жінка зупинилася просто навпроти їхнього становиська.

— Фіндекано Астальдо, — вимовила вона так, що її почув весь табір, — я прийшла на перемовини.

— Не виходьте, — прошепотів зброєносець, — обдурить… Уб’є…

Князь Гітлуму озирнувся. Наближені дивилися на нього з жалем і з жахом… Еріен… Ерейніон, котрий зімкнув пальці на ратищі списа, аж вони йому побіліли, Алмареа, Мірімон, Синьагіл, Елеммакіл… Вони розуміли — ворог обдурить… І знали — князь вийде. Вийде, бо зветься Відважним.

— Еленандаре, — мовив Фіндекано до зброєносця, — це лише жона, нехай і Майе… Ходімо зі мною, прикриєш…

— Згідно наказу!

Астальдо переліз через завал з землі та дощок і поволі рушив до посланниці. Еленандар йшов за ним — Фіндекано відчував його страх спиною. Але юнак таки йшов.

— Я слухаю вас, шановна, — озвався князь Гітлуму, намагаючись роздивитися під каптуром обличчя жінки. Він здогадувався, що то була одна з жон-перевертнів, ще один жах Ангбанду. В захопленому Сауроном Мінас-Тіріті мешкала одна з цих потвор — Тгурінгветіль, Таємнича Тінь, упириця, яка вміла приймати образ лилика і могла повелівати кажанами так, як Саурон — своїми ngauro . Дангет, Майе, що втратила тіло, яку Фіндекано колись зустрів під час їхньої дитячої втечі в Ендоре, була тієї ж породи. Але тоді юні Нолдор зіштовхнулися лише з безтілесною сутністю, яка, однак, трохи не знищила їх. Втілена упириця була страшніша в сотні разів — Астальдо вже відчував, як вона намагається вдертися в його розум, пробуючи на міцність аvanire … Перстень Тьєлпе, про який князь майже забув, але носив на лівиці не знімаючи, запульсував немов живий, створюючи незримий щит.