Мирослава Горностаева - Астальдо

В Мітрімі на Фіндекано вже очікувало військо з Ельдар, попереджених гінцями. Доки його воїнство рухалося на південь, до нього стікалися, немов струмочки загоні воїнів-Квенді з довколишніх поселень. Підійшли воїни з Дор-Ломіну, Аданів провадив один з численних родичів Галдора, який мав красиве синдарське ім’я Еллеон.

Розділивши військо надвоє, князь Гітлуму дуже ризикував — він не забував, що рекомий похід орків в північний бік міг бути і обманом, призначеним для очей втікача. Еленандару, якого Фіндекано взяв до себе зброєносцем, попри незадоволення найближчих, могли просто дати втекти, сподіваючись, що він оповість те, що бачив і зробить свою лиху справу без усякої прищепи.

- І він може бути небезпечним, — шепотіла Еріен в гостре вушко свого володаря, — для чого тобі зброєносець, meldo , адже я з тобою…

— Еріен, — мовив Фіндекано, намагаючись, щоб голос його звучав суворо, — ти з дітьми зостанешся в Ломіоні…

— Авжеж, — сказала Еріен непоступливо, — може ви накажете мені, аran nin , підкорятися пані Емельдир і гаптувати разом з нею хрестиком?

— Гаптувати хрестиком, — зітхнув Астальдо, — цілком гідне заняття для жони Великого Князя…

— Дітей, ясна річ, я залишу, — мовила nerwen — Ерейніон ще зовсім юний, а Ерніс — і зовсім дитя. Тоді, в порубіжній твердині, у мене трохи серце не розірвалося, коли орки видряпалися на стіну саме в тому місці, де стояв наш син… Але мене ви не маєте права залишати, мій мужу і володарю, зрештою я є підданою князя Кірдана, і саме він записав мене до війська.

Фіндекано зрозумів, що йому не переконати кохану — Еріен вважала, що йому щастить, доки вона поруч. Ерніс він віддав під опіку пані Емельдир, хоча князівна і наприндила губенята, а Ерейніон, стискаючи в руці Аеглос, так молив батька про дозвіл зостатися в загоні Алмареа, що князь таки дозволив, наказавши Алмареа з Мірімоном стежити за молодиком і не давати йому лізти туди, куди не слід.

Еріен знову стала на своє звичне місце у лаві лучників, поруч з Антом. За Фіндекано ж тепер нечутною тінню ходив Еленандар — юнак не підводив очей на оточуючих, і все тиснувся до свого покровителя, ніби намагаючись заховатись від чужих поглядів. Однак, все видавало в ньому колишнього бранця — обстрижена голова, на якій тільки-но почало відростати волосся, темна каламуть жаху в сірих очах… Лучники потиху шепотілися, що хлопчина якщо і не прищеплений, то зламаний навіки. Та розмови ці припинив Алмареа, який сказав похмуро:

— Ніхто не знає, яким він буде, побувавши в Залізному Пеклі. А, оскільки ми всі прокляті Суддею, то можемо ще наковтатися біди. Хто буде збиткуватися з бідолахи, нехай спершу подумає, чи варто йому ризикувати hrоа, зустрівшись з моїм клинком…

— Ми нічого не маємо проти цього юнака, сурмач, — відповів на цей закид Синьагіл, — але ми турбуємося про нашого князя. Раптом на втікачеві якась така прищепа , що її не розгледіти учневі Ірмо і не відчути цілителькам? А вельмишановний Еленандар заварює пану князю quenilas , рихтує зброю і спить біля його намету… Хіба не тривожно? Адже Морінготто призначив винагороду за голову нашого володаря, і багато ангбандських псів мріють ту винагороду отримати. Хто-зна чиєю зброєю є цей юнак, і тому краще було б…

— Наш князь, — відповів Алмареа з гідністю, — намагається залікувати душевні рани молодому воїну. Задля цього він ризикує — авжеж… Однак, мені здається, що краще ризикнути і порятувати, аніж не ризикувати і вигнати геть, як-то часто робиться нині. В інших місцях — не в Ейтель-Сіріоні. Ми мусимо робити все насупроти Морінготто, який тільки лапи потирає, коли Ельда-втікача женуть від себе його одноплеменці.

Фіндекано чув подібні балачки краєчком вуха, але не звертав на них уваги. Він звелів Еленандару, котрий був чудовим музикою, грати йому вечорами на арфі. До молодого арфіста приєднувався Глірдан-флейтист, і тиха музика линула з шатра князя Гітлуму, заспокоюючи і його і наближених. Еленандар грав, час від часу зупиняючись, щоб подивитись на свої руки — здорові і гладенькі, без рубців від ланцюгів. Іноді юнак плакав, і з ним плакала арфа, стогнучи струнами, і тоді Глірдан починав висвистувати на флейті нову мелодію, веселішу, бадьорішу, змушуючи арфіста відкинути сум.

В тому, що Еленандар був правий, завваживши орків, котрі рушили на північ, військо Гітлуму переконалося невдовзі. Над Кіріт-Нінніахом закурився чорний дим — то палали сторожові вежі. Від Дренгісту йшла орда.