Анджей Сапковский - Відьмак. Кров ельфів

Блиснула блискавка, протягло гримнув грім. Цірі трусилася від холоду й переляку.

— Хаос не може показати тобі, чим він насправді є. А тому показує тобі майбутнє, показує те, що станеться. Хоче зробити так, аби ти боялася днів, що надходять, аби страх перед тим, що станеться з тобою і твоїми близькими, почав керувати тобою, аби оволодіти тобою повністю. Для цього Хаос посилає сни. Покажеш мені тепер, що ти в снах бачиш. І боятимешся. А потім забудеш і опануєш свій страх. Поглянь на мою зірку, Цірі. Не відводь від неї очей!

Блиснуло. Загриміло.

— Кажи! Наказую тобі!

Кров. Губи Йеннефер, порізані й побиті, рухаються безшумно, стікають кров’ю. Білі скелі мигтять у галопі. Кінь ірже. Стрибок. Прірва, безодня. Крик. Політ, безкінечний політ. Безодня…

У глибинах безодні дим. Сходи, що ведуть донизу.

Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується… Що?

Elaine blath, Feainnewedd… Дитя Старшої Крові? Голос Йеннефер, здається, долинає здалеку, він глухий, пробуджує відлуння серед кам’яних стін, що набрякають вологою. Elaine blath…

— Кажи!

Фіалкові очі блищать, палають на худому, скорченому, почорнілому від муки обличчі, закритому бурею збитого брудного чорного волосся. Темрява. Вологість. Сморід. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кісточках ніг.

Безодня. Дим. Сходи, що ведуть донизу. Сходи, якими треба зійти. Треба, бо… бо щось закінчується. Бо наближається Тедд Дейреад, Час Кінця, Час Вовчої Завірюхи. Час Білого Холоду й Білого Світла…

Левеня мусить померти! Державні інтереси!

Йдемо, говорить Ґеральт. Сходами униз. Ми мусимо. Так треба. Іншого шляху немає. Тільки сходи. Униз!

Губи його не ворушаться. Вони сині. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові… Аби тільки не послизнутися… Бо відьмак перечіплюється тільки раз… Блиск клинка. Крик. Смерть. Униз. Сходами вниз.

Дим. Вогонь. Лютий галоп, б’ють копита. Навколо пожежа. Тримайся! Тримайся, Левеня з Цінтри!

Чорний кінь ірже, встає дибки. Тримайся!

Чорний кінь танцює. Зі щілини шолому, оздобленого крилами хижого птаха, блищать і палають безжальні очі.

Широкий меч віддзеркалює блиск пожежі, падає зі свистом. Ухиляння, Цірі! Фінт! Пірует, блок! Ухиляння! Ухиляння! Надто повільно-о-о-о!!!

Удар осліплює блиском очі, струшує усім тілом, біль паралізує на мить, отуплює, знеболює, а потім раптом вибухає потворною силою, впивається у щоку жорстокими гострими іклами, рве, проникає наскрізь, прострілює у шию, зашийок, у груди, у легені…

— Цірі!

Вона відчувала на спині й під головою шорсткий, неприємно нерухомий холод каменю. Не пам’ятала, коли всілася. Йеннефер стояла навколішки поряд. Обережно, але рішуче розпрямила їй пальці, відірвала долоню від щоки. Щока пульсувала болем.

— Мамо… — простогнала Цірі. — Мамо… Як болить! Мамусю…

Чародійка торкнулася її обличчя. Руку мала зимну, наче лід. Біль відразу минув.

— Я бачила… — прошепотіла дівчинка, заплющуючи очі. — Те, що в снах… Чорного рицаря… Ґеральта… І ще… Тебе… Я бачила тебе, пані Йеннефер!

— Знаю.

— Я бачила тебе… Бачила, як…

— Уже ніколи більше. Ніколи не будеш цього бачити. Ніколи не будеш про це снити. Я дам тобі силу, яка відіпхне від тебе кошмари. Для цього я тебе сюди й привела, Цірі, — щоб ту силу тобі показати. Від завтра ж я її тобі даватиму.

Настали важкі, сповнені роботи дні, дні важкої науки, виснажливої праці. Йеннефер була рішучою, вимогливою, часто суворою, інколи владно-грізною. Але нудною не була ніколи. Раніше Цірі ледь утримувала повіки, що раз у раз опускалися у храмовій школі, а іноді траплялося їй і задрімати під час уроків, приспаній монотонним, лагідним голосом Неннеке, Іоли Першої, Зариськи чи інших жриць-учительок. Із Йеннефер таке було неможливим. І не тільки з огляду на тембр голосу чародійки, на вживані нею короткі, різко акцептовані речення. Найважливішим був зміст науки. Науки, що захоплювала, підносила, поглинала.

Більшу частину дня Цірі проводила з Йеннефер. Поверталася у дорміторій пізно вночі, падала на ліжко, наче колода, відразу засинала. Адептки нарікали, що вона страшенно хропе, намагалися її будити. Безрезультатно.

Цірі спала як мертва.

Без снів.

— О, боги! — Йеннефер роздратовано зітхнула, обіруч учепилася у чорні локони, опустила голову. — Це ж так легко! Якщо ти не зумієш опанувати цей жест, то що буде з важчими?

Цірі відвернулася, забурчала, фукнула, розтерла задерев’янілу долоню. Чародійка зітхнула знову.