Анджей Сапковский - Відьмак. Кров ельфів

Покірна наказу, Цірі перебралася до кімнати Йеннефер. Тепер вони вже були разом не тільки вдень, а й уночі. Інколи вночі також відбувалося навчання — деякі формули, жести та закляття не можна було вживати при світлі дня.

Чародійка, задоволена успіхами дівчинки, сповільнила швидкість освіти. Мали вони більше вільного часу. Вечори тепер проводили за читанням книжок, разом чи окремо. Цірі продерлася крізь «Діалоги про природу магії» Стаммельфорда, «Держави елементів» Джамбаттісти, крізь «Магію натуральну» Ріхтера й Монка. Гортала вона також — бо прочитати їх цілком не зуміла — такі речі, як «Невидимий світ» Яна Беккера чи «Таємниця таємниць» Агнес із Ґланвіллю. Заглядала до старезного пожовклого «Кодексу з Мірта», і до «Ard Aercane», і навіть до славетної, страшної «Dhu Dwimmermorc», повної гравюр, що породжували страх.

Бралася вона також і за інші книжки, ті, що магії не стосувалися. Читала «Історію світу» і «Трактат про життя». Не оминала й легших позицій із храмової бібліотеки. Із рум’янцем на щоках ковтнула «Іграшки» маркіза Ля Крем і «Королівські дами» Анни Тіллер. Читала вона «Недолю кохання» та «Час місяця», збірки поезій славетного трубадура Любистка. Поплакала над легкими, із присмаком таємниці баладами Ессі Давен, зібраними у малому, чарівно оправленому томику, що носив назву «Блакитна перлина».

Часто використовувала вона привілей і ставила запитання. Й отримувала відповіді. Утім, усе частіше доводилося їй самою ставати адресаткою запитань. Йеннефер спочатку, здавалося, аніскільки не цікавилася її долею, чи дитинством у Цінтрі, чи пізнішими, воєнними пригодами. Але потім запитання ставали все конкретнішими. Цірі мусила відповідати — робила то дуже неохоче, бо кожне з запитань чародійки відчиняло в її пам’яті дверцята, які вона обіцяла собі ніколи не відчиняти, які прагнула лишити замкненими раз і назавжди. Від часу зустрічі з Ґеральтом у Соддені вона вважала, що розпочала «інше життя», що те, у Цінтрі, остаточно й невідворотно полишене. Відьмаки з Каер Морену ніколи ні про що не розпитували, а до приїзду в храм Ґеральт майже вимагав, щоб вона й словом не видавала нікому, хто вона така. Неннеке, яка, вочевидь, про все знала, подбала, щоб для інших жриць і адепток Цірі була найзвичайнішою в світі позашлюбною донькою рицаря і селянки, дитиною, для якої не було місця ні в замку батька, ні в материній халупі. Половина адепток у храмі Мелітеле були саме такими дітьми.

А Йеннефер також знала таємницю. Була тією, кому «можна довіряти». Йеннефер розпитувала. Про те. Про Цінтру.

— Як ти вийшла з міста, Цірі? Яким чином тобі вдалося втекти від нільфгардців?

Цього Цірі не пам’ятала. Усе уривалося, губилося у темряві й диму. Згадувала вона облогу, прощання з королевою Каланте, своєю бабкою, пам’ятала баронів і рицарів, які силою відтягали її від ліжка, на якому спочивала, вмираючи, поранена Левиця з Цінтри. Пам’ятала шалену втечу палаючими вулицями, кривавий бій і падіння з коня. Пам’ятала чорного вершника в шоломі, оздобленому крилами хижого птаха.

І більше нічого.

— Не пам’ятаю. Справді, не пам’ятаю, пані Йеннефер.

Йеннефер не наполягала. Ставила інші запитання. Робила те делікатно й тактовно, а Цірі ставала все менш напруженою. Урешті почала говорити сама. Не чекаючи на запитання, розповідала про свої дитячі роки в Цінтрі та на островах Скелліґе. Про те, як вона дізналася про Право Несподіванки й про вирок долі, який перетворив її на призначення Ґеральта із Рівії, біловолосого відьмака. Розповідала про війну. Про переховування у лісах Заріччя, про побут серед друїдів Анґрену й про час, проведений у селі. Про те, як Ґеральт її там знайшов і забрав до Каер Морену, до Відьмачого Оселища, відкривши новий розділ у її короткому житті.

Якогось вечора, не через запитання, а з власної ініціативи, вільно, весело й сильно прикрашаючи, вона розповіла чародійці про свою першу зустріч із відьмаком, у лісі Брокілон, серед дріад, які її схопили й хотіли насильно затримати, перетворити на одну зі своїх.

— Ха! — сказала Йеннефер, вислухавши розповідь. — Багато б я дала, аби зуміти це побачити. Кажу про Ґеральта. Намагаюся уявити собі його обличчя тоді, у Брокілоні, коли він побачив, яку то Несподіванку приберегло йому призначення! Бо, маю сподівання, вираз він мав здивований, коли довідався, хто ти є?

Цірі зареготіла, у смарагдових очах її загорілися диявольські вогники.

— Ой, так! — пирхнула вона. — Вираз він мав! Іще й який! Хочеш побачити? Покажу тобі. Глянь на мене!