Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Це та школа? — забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. — Це вже…

— Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа — в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

— А навіщо нам банк?

— Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

Цірі зітхнула.

Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

— Шановна Йеннефер! — загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. — Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви — не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша — там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

— Ти також, — посміхнулася чародійка, — непогано тримаєшся, Джанкарді.

— Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.

У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, — запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

— Сідайте, прошу, — банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. — Гммм…

— Дай якусь книжку, Мольнаре, — недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. — Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?

Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.

— Книжку, гм-гм, — задумався ґном, підходячи до комоду. — Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» і була дуже старою й дуже подертою. Цірі обережно перегорнула обкладинку й кілька сторінок. Праця та її зацікавила відразу, бо в ній ішлося про загадкових потвор та бестій і було повно гравюр. Наступних кілька хвилин вона намагалася ділити цікавість між книжкою і розмовою чародійки й ґнома.

— Маєш для мене якісь листи, Мольнаре?

— Ні, — банкір налив вина Йеннефер і собі. — Жодних нових не було. Останні — десь місяць тому — я передав, як було домовлено.

— Я їх отримала, дякую. А чи часом… ніхто тими листами не цікавився?

— Тут ні, — посміхнувся Мольнар Джанкарді. — Але цілишся ти у вірний бік, моя дорогенька. Банк Вівальді проінформував мене, що листи намагалися відслідковувати. Їхня філія у Венґерберзі також викрила спробу відслідковувати операції на твоєму приватному рахунку. Один із працівників виявився нелояльним.

Ґном замовк, глянув на чародійку з-під кущистих брів. Цірі нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своєю обсидіановою зіркою.

— Вівальді, — продовжив банкір, понизивши голос, — не міг чи не хотів проводити слідство в цій справі. Нелояльний і податливий на підкуп клерк упав з п’яних очей у рів і втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

— Мала шкода й короткий жаль, — підібгала губи чародійка. — Я знаю, кого цікавили мої листи й рахунок, слідство у Вівальді не було сенсаційним.

— Якщо ти так вважаєш… — Джанкарді почухав бороду. — Ти їдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’їзд чародіїв?

— Авжеж.

— Щоб вирішувати долю світу?

— Не перебільшуй.

— Різні плітки ходять, — сухо сказав ґном. — І різні речі відбуваються.

— Які ж, якщо не таємниця?

— З минулого року, — сказав Джанкарді, гладячи бороду, — я спостерігаю дивні рухи в податковій політиці… Я знаю, тебе воно не цікавить…

— Кажи.