Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Це білки, шляхетна пані, — поспішив із поясненням один із мандрівних торговців, яких наздогнали на розстані, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. — Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лісі стоять. Іншим білкам для перестороги.

— Чи це значить, — чародійка глянула на нього, — що взятих живцем скойа’таелів привозять сюди…

— Ельфів, пані, рідко вдається живцем узяти, — перебив торговець. — А навіть як когось вояки схоплять, то до міста йго везуть, бо там осілі нелюди живуть. І як оті страти на ринку побачать, так враз із них охота сходить, аби до білок приставати. Але коли в бою яких ельфів уб’ють, то трупи на розстань везуть і на стовпи вішають. Не раз здаля привозили їх, довозять уже засмерділими…

— Подумати тільки, — гарикнула Йеннефер, — що нам заборонено некромантські практики через пошану до величності смерті й тлінних останків, які потребують вшанування, спокою, ритуального і церемоніального погребіння.

— Що ви кажете, пані?

— Нічого. Рушаймо звідси скоріше, Цірі, аби подалі від цього місця. Тьфу, мені здається, що я вже вся просякнула тим смородом.

— Я теж, буеее, — сказала Цірі, риссю об’їжджаючи навколо упряжку торговця. — Поїдемо галопом, добре?

— Добре… Цірі! Галопом, але не карколомним!

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами зі шпилястими, блискучими дахами. А за містом видно було море, зелено-синє, іскристе в променях уранішнього сонця, поцятковане там і тут білими плямами вітрил. Цірі затримала коня на краю піщаного обриву, підвелася на стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.

— Горс Велен, — сказала Йеннефер, під’їжджаючи й стаючи бік у бік. — Нарешті доїхали. Повертаймося на гостинець.

На гостинці знову пішли легким галопом, залишивши позаду кілька волових запряжок й обвішаних в’язанками дров піших. Коли випередили вони усіх і залишилися самі, чародійка сповільнилася і жестом притримала Цірі.

— Під’їдь ближче, — сказала. — Ще ближче. Візьми віжки й поведи мого коня. Мені потрібні обидві руки.

— Для чого?

— Візьми віжки, я просила.

Йеннефер вийняла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з її долоні, піднялося і зависло над кінським карком, точно навпроти обличчя чародійки.

Цірі зітхнула з подиву, облизала губи.

Чародійка видобула з в’юків гребінь, зняла берет і наступні кілька хвилин енергійно розчісувала волосся. Цірі зберігала мовчанку. Знала, що під час розчісування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий і начебто недбалий безлад її кручених і буйних локонів з’являвся як наслідок довготривалих старань і вимагав чимало зусиль.

Чародійка знову потягнулася до в’юків. Уп’яла у вуха діамантові сережки, а на обох зап’ястках застібнула браслети. Зняла шаль і розстібнула блузку, відкриваючи шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.

— Ха! — не стрималася нарешті Цірі. — Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста! Я здогадалася?

— Здогадалася.

— А я?

— Що ти?

— Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…

— Надягни берет, — сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висіло між вухами коня. — На те само місце, де він був. І сховай під нього волосся.

Цірі гнівно пирхнула, але послухала миттєво. Вже давно навчилася розрізняти барви й відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли ні.

Йеннефер, уклавши нарешті локони на чолі, видобула з в’юків маленьку баночку із зеленого скла.

— Цірі, — сказала лагідніше. — Ми подорожуємо таємно. І подорож наша ще не скінчилася. Тому ти маєш ховати волосся під беретом. У кожній міській брамі є ті, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожніми. Розумієш?

— Ні, — відповіла нахабно Цірі, натягуючи віжки чорного жеребчика чародійки. — Ти причепурилася так, що в тих спостерігачів у брамі очі повилазять! Нічого собі — таємність!

— Місто, до брам якого ми прямуємо, — посміхнулася Йеннефер, — це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Велені, а зовсім, я б сказала, навпаки. Із тобою — інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.

— Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

— Сумніваюся, — сказала, все ще загадково посміхаючись, — щоб хтось звернув на тебе увагу.