— Професор… — сказав у замисленні. — Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?
— Що кажете, пане?
— Неважливо, — Дійкстра підвів голову. — Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку — у путь.
Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.
На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.
Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.
— Gar’ean, — просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. — En Dh’oine aen evall a stráede!
Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.
— Que suecc’s?
— Вершник на дорозі.
— Один? — Яевінн підняв лук і колчан. — Кайрбре? Тільки один?
— Один. Наближається.
— То візьмемо його. На одного д’ойне менше.
— Заспокойся! — Торувіель схопила його за рукав. — Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?
— Саме так. Посунься.
— Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!
— По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.
— Той вершник вже далеко, — сказав з дерева Кайрбре. — Замість патякати, треба було стріляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двісті кроків.
— Із мого шестидесятифунтового? — Яевінн погладив лук. — Тридцятидюймовою флейтою? Крім того, тут двохсот кроків немає. Тут є сто п’ятдесят, найбільше. Mire, que spar aen’le.
— Яевінне, облиш…
— Thaess aep, Toruviel.
Ельф розвернув шапку так, аби хвіст білки, до неї прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицілився і відпустив тятиву.
Аплегатт стріли не почув. Була то стріла «тиха», спеціально споряджена довгим вузьким сірим пір’ям, із жолобкуватим для збільшення жорсткості й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гінця у середину спини, між лопатками й хребтом. Леза були поставлені під кутом — уп’явшись у тіло, наконечник провернувся і вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоносні судини й ламаючи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зіслизнув на землю, безвладний, наче мішок із вовною.
Пісок дороги був гарячим, нагрітим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не відчув. Помер відразу.
Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Вважаю, що, крім відьмака й чародійки, ніхто її насправді не знав. Коли я уперше її побачив, загалом вона не справила на мене великого враження, навіть не зважаючи на несамовиті обставини, які те супроводжували. Я знав і таких, хто твердив, що відразу, від першої зустрічі, відчували подих смерті, що крокував за тією дівчиною. Утім, мені вона здалася зовсім звичайною, а я ж знав, що звичайною вона не була, — тому посилено намагався видивитися, відкрити, відчути в ній незвичність. Але я нічого не видивився і нічого не відчув. Нічого, що могло б стати сигналом, передчуттям чи попередженням про пізніші, трагічні події. Ті, для яких вона була причиною. І ті, які сама спричинила.
Любисток. Півстоліття поезії
Одразу біля розстані, у місці, де закінчувався ліс, вбито в землю дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа пласко причеплено колесо від возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язані до спиць і втулки. Висота стовпів і сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нічим іншим.
Цірі відвернулася і з огидою зморщила носа. Вітер віяв з боку стовпів, млосний дух напіврозкладених трупів висів над розстанню.
— Чарівна декорація, — Йеннефер нахилилася у сідлі й сплюнула на землю, забуваючи, що цілком недавно за подібний плювок вона різко ганила Цірі. — Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставлять одразу під міськими стінами. Я ж права, добрі люди?
Читать дальше