Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

— Розумію, — кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

— Тоді відпочивай, — сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. — Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося — не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

— Вітаю мосьпанство, — корчмар відкашлявся. — Чим можу служити?

— Горілкою, — сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. — Ковтнеш, Професоре?

— Позитивно охоче, — погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. — Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

— Мосьпане господарю, — відізвався раптом той, в окулярах. — Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?

— Туди багацько хто їде, — буркнув господар.

— Інкримінованих дам, — сказав без поспіху очкарик, — не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

— Ні, — випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. — Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

— Гонець?

Аплегатт кивнув.

— Звідки й куди?

— Звідки й куди королівська воля пожене.

— Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

— Ні.

— Щось швидко ти заперечуєш, — гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. — І не здається мені, щоб ти сильно згадував.

— Облиш, Гаймо, — махнув рукою очкарик. — Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?

— Анхор.

— До Горс Велену яка дистанція?

— Га?

— Скільки миль?

— Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…

— Кінно?

— Колесно.

— Гей, — упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. — Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…

Очкарик також визирнув на подвір’я, й обличчя його раптом скорчилося.

— Так, — просичав. — Це позитивно він. Пощастило нам.

— Почекаємо, поки зайде?

— Він не зайде. Бачив наших коней.

— Знає, що ми…

— Замовкни, Яксо. Він щось говорить.

— Маєте вибір, — пролунав з подвір’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт відразу упізнав. — Один із вас вийде й скаже мені, хто вас найняв. Тоді поїдете без клопотів. Або ви вийдете всі втрьох. Чекаю.

— Сучий сину… — гарикнув чорноволосий. — Знає. Що робимо?

Очкарик повільним рухом відставив чарку на шинквас.

— Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двійко інших також оголили клинки. Господар відкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його під холодним поглядом з-над синіх окулярів.

— Сидіти тут усім, — просичав очкарик. — І ні мур-мур мені. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопці, з фартом. Виходимо.

Почалося відразу, як вийшли. Крики, тупіт ніг, брязкіт зброї. А потім крик. Такий, від якого волосся стає дибки.

Господар побілів, жінка із кругами під очима скрикнула глухо, обіруч притискаючи сосунчика до грудей. Кіт на запічку скочив на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст його наїжачився, наче щітка. Аплегатт швидко відсунувся із стільцем у куток. Корд тримав на колінах, але не витягав його із піхов.