Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Подвоєно розмір поголовного та гіберни, податків, які стягують безпосередньо військовою владою. Усі купці й підприємці додатково мусять платити в королівську скарбницю «десятий грош», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обігу. Ґноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крім того, збільшено пільгове та подимне. Якщо проводять вони торгівельну чи ремісницьку діяльність, обтяжені зверху того обов’язковою «нелюдською» донацією, у розмірі десять зі ста. Таким чином, я віддаю у скарбницю понад шістдесят відсотків прибутку. Мій банк, враховуючи усі філії, дає Чотирьом Королівствам шістсот гривень щорічно. До твого відома: це майже в три рази більше, ніж можний герцог чи граф платять кварти з чималої королівщини.

— Люди донацією на військо не обтяжені?

— Ні. Платять лише гіберну й поголовне.

— А тому, — покивала чародійка, — це ґноми й інші нелюди фінансують кампанію проти скойа’таелів, яка точиться у лісах. Я сподівалася на щось таке. Але що податки мають спільного зі з’їздом на Танедді?

— Після ваших з’їздів, — пробурмотів банкір, — завжди щось відбувається. Зрештою, цього разу сподіваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’їзд ваш приведе до того, що відбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися ці дивні стрибки цін.

— Кажи ясніше.

Ґном розлігся у кріслі й сплів пальці на прикритому бородою череві.

— Я працюю у моїй галузі пару-другу років, — сказав. — Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякі рухи цін із деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на дорогоцінне каміння. Бо на нього є попит.

— Перетворюють готівку на дорогоцінності, щоб уникнути втрат через стрибки курсів і паритету монет?

— Це теж. Каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі. Й обидві руки тоді вільні, що теж має значення. Однією рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхідність, можна комусь ввалити.

Цірі стиха пирхнула, але Йеннефер відразу вгамувала її грізним поглядом.

— А тому, — підвела вона голову, — є такі, хто вже заздалегідь готуються до втечі. А куди, цікаво?

— Найбільше котується далека Північ. Генґфорс, Ковір, Повісс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, ці країни нейтральні й мають із Нільфгардом добрі стосунки.

— Розумію, — злостива усмішка не зникнула з губ чародійки. — Тож діаманти до кишені, дружину за руку й на Північ… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчає, Мольнаре?

— Човни.

— Що?

— Човни, — повторив ґном і вишкірив зуби. — Усі шкутники з узбережжя роблять човни, замовлені квартирмейстерами армії короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять і постійно роблять нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Йеннефер, інвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляєш рахунок на баркас із першосортної сосни, прибуток ділиш із квартирмейстером наполовину…

— Не жартуй, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

— Ті човни, — неохоче сказав банкір, дивлячись на стелю, — транспортують на південь. До Соддену й Брюґґе, до Яруги. Але з того, що я знаю, їх не застосовують для вилову риби на річці. Ховають їх у лісах над правим берегом. І кажуть, що військо годинами тренується на посадку й висадку. Поки що — на суші.

— Ага, — Йеннефер закусила губу. — Але чому комусь так спішно хочеться на північ? Яруга ж на півдні.

— Існує обґрунтоване побоювання, — буркнув ґном, дивлячись на Цірі, — що імператор Емгир вар Емрейс не буде радий звістці, що вищезгадані човни спущено на воду. Дехто вважає, що таке приводнення може Емгира розізлити, й що тоді краще опинитися подалі від нільфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зітхну із полегшенням. Якщо щось має статися, станеться до жнив.

— Врожай буде в коморах, — повільно сказала Йеннефер.

— Вірно. Коней важко пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати… Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

— Чому Дол Анґра?

— Сподіваюся, — банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, — що можу тобі довіряти?