Анджей Сапковский - Відьмак. Час Погорди

— Ой, так! — крикнула Цірі.

Чародійка обурилася і відкрила рота, аби запротестувати, але раптом змінила намір. Цірі не була впевненою, але їй здалося, що вплив на те мало незначне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

— Нехай-но собі дівчина подивиться на чарівні красоти старовинного міста Горс Велен, — додав Джанкарді, широко посміхаючись. — Потрібно їй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собі ще погомонимо про певні справи… гмм… особисті. Ні, я не пропоную, аби дівча ходило самотнє, хоча це й безпечне місто. Дам їй товариша й опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

— Вибач, Мольнаре, — Йеннефер не відповіла на посмішку. — Але мені не здається, що в теперішні часи, навіть у такому безпечному місті, товариство ґнома…

— Мені б і в голову таке не прийшло, — обурився Джанкарді, — щоб це був ґном. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тільки ґномів? Гей, Вільфлі! Поклич мені сюди Фабіо, швиденько!

— Цірі, — чародійка підійшла до неї, легенько нахилилася, — тільки без усіляких дурощів, щоб мені не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумієш? Пообіцяй мені, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обіцянки дають у повний голос.

— Я обіцяю, пані Йеннефер.

— Слідкуй інколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Ні, не думаю, щоб тебе хтось упізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядається до тебе…

Чародійка сягнула до кишеньки, дістала невеличкий, позначений рунами хризопраз, відшліфований у формі клепсидри.

— Сховай його в капшук. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам’ятаєш? Тільки обережно, активація дає сильне відлуння, а амулет, як почне діяти, висилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти відкриєшся замість того, щоб замаскуватися. Ага, ось тобі ще… Якщо ти захочеш щось собі купити.

— Дякую, пані Йеннефер, — Цірі поклала амулет і монети до капшука, із цікавістю глянула на хлопця, який забіг до кабінету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комірець сірої уніформи клерка.

— Фабіо Сахс, — представив його Джанкарді. Хлопець ґречно вклонився.

— Фабіо, це пані Йеннефер, наш достославний гість і шанована клієнтка. А ця панна — її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.

Хлопець уклонився знову, на цього разу — явно до Цірі.

— Цірі, — сказала холодно Йеннефер. — Устань, прошу.

Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.

— Мольнаре, — сказала чародійка. — Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.

— Вельможна пані, — випалив він плавно й без ніяковості. — Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.

Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.

— Дякую, Мольнаре, — сказала. — Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.

Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.

— Фабіо, — ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. — На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме — принесеш назад. Ну, можете йти.

— У полудень, Цірі, — нагадала Йеннефер. — Ні хвилиною пізніше.

— Пам’ятаю, пам’ятаю.

— Мене звуть Фабіо, — сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. — А тебе ж звуть Цірі, так?

— Так.

— На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?

— Усе.

— Гмм… — задумався хлопець. — Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?