Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— Холера! — вилаявся тихцем Бось. — А бартки нам нащо? Вони ж на вовкулак зачаровані! Якщо ті, у лісі, не наважувались наблизитися, то, може, й ці відступлять? Бо битися з ними мені не того…

Битися з ними Рутенії теж не хотілося. Діставши бартки, всі разом вискочили з-за рогу, опинившись просто перед носом у тварюк. Ті вишкірили зуби і глухо загарчали.

Червоні язики. Червоні нелюдські очі. Жовті безжальні зуби. Смердючі пащеки. М’язисті тулуби. Міцні лапи, один удар яких може знести голову. Густе чорне хутро вилискує у світлі смолоскипів.

Рутенія пригадала цей задушливий запах. Зараз він перекрив усе. Вовкулаки ступили уперед. Слина скрапувала з розтулених щелеп. Відьма міцніше стисла заговорену сокиру і тицьнула одному вовкулаці у морду. Те саме зробили Боримисл і Золота з іншим звіром.

Ті відступили, а нападники зробили крок уперед. Ще один крок — і вовкулаки знову відступили. Завмерли. Напружилися. Хутро на загривках стала дибки. Присіли для стрибка. Озирнулися. Впилися поглядами у бартки. І стрибнули!

Ланцюги напнулися, і з дзенькотом розірвались. Усі присіли, а вовкулаки промайнули над їхніми головами. І зникли у темряві.

— Здається, шлях вільний? — спитав Золота, підводячись.

— Принаймні, у в’язницю, — сказав Бось.

Боримисл навалився на двері. Війнуло таким смородом, що довелося трохи постояти на порозі, перш ніж наважитись увійти.

— В’язниця — це велика кругла зала, довкруж якої розташовані камери і підземні льохи. Є другий і третій рівні, — пояснив Боримисл на одному диханні й ковтнув ротом повітря. — Сходи вздовж стін.

— То розділяємося й оглядаємо? — запропонувала Рутенія.

— Йдемо назад. Їх тут немає. — раптом сказав чугайстер.

— Як немає? — стривожився Боримисл. — Де Русана? Де вона?

— Я певен. Якби тут була Дзеванна, я б відчув її. З приводу Русани нічого не скажу, бо її не знаю. Але якщо їх схопили разом, то, мабуть, і тримають поруч.

— Вона мусить бути тут! Я все тут переверну знизу догори! — лютував Боримисл.

Він кинувся зі смолоскипом вздовж камер, льохів, зазирав усередину, спустився на другий рівень, на третій — і розчарований повернувся назад.

— Та тут узагалі порожньо. Що сталося? Де в’язні? Їх тут раніше була сила силенна! Що він задумав?

— Може, є ще якась в'язниця?

— Та є! Але він не став би там тримати важливих бранців!

— Думаю, — озвався Бось, — пора вибиратися. І бігом. Нам ще Книгу знайти!

Вони покинули підземелля і рвонулися нагору тими ж сходами. Цього разу ніщо їх не спиняло — на верхньому пості охорони не виявилося. Лише свіжі плями на стінах.

— Вовкулаки попрацювали — сказав Бось.

Вибралися нагору й дісталися бібліотеки.

Величезне приміщення було вщерть забите книжками. Книжки вздовж стін, на спеціальних полицях, підлозі, вздовж оздоблених червоними і жовтими вітражами вікон. Великі й малі, у зшитках і просто аркушами, з назвами й без них, чорні, червоні, вкриті золотим тисненням. Окремо лежали туби з сувоями. А посередині кімнати — масивна різьблена підставка для читання. Її чотири ніжки були зроблені у вигляді змій. Змії тримали у роззявлених пащеках дошку, а на дошці — груба, пошарпана, обдерта книга. Її чорна палітурка, здавалося, вбирала в себе навколишнє світло і тепло, якого й так було замало. Червоно-жовте світло не розвіювало морок, а навпаки, підсилювало його.

Першим до книги наблизився Віт. Від книги віяло холодом. Підніс руку, але не торкнувся — так і завмер.

— Це вона, — сказав він тихо. — Від неї віє злом, мороком, страхом, кров'ю.

Книга бридким слимаком лежала на підставці. Льодяна брила. Мертве тіло. Рутенія згадала, з яким задоволенням вона перегортала сторінки зшитків, книг у бібліотеці Добровіна… Вдихала запах чорнил, лежалого паперу, торкалася пальцями шорстких аркушів… А яку святобливість відчувала, коли Добровін приносив новий, ніким не читаний зшиток… І відчуття того, що ти перша після переписувача тримаєш його у руках, ти перша його розгорнеш, перша зануришся у чарівний світ…

Вона усміхнулась. Мабуть, ці спогади були необхідні: внутрішній спротив зменшився, і вона змогла простягти руки до Книги. Холод обпік — прокинулася лють. Стиснувши зуби, відьма щосили вчепилась у Книгу і підняла її над підставкою. Внутрішнім зором, серцем вона відчула біль. Книзі боліло. Книга вросла у цю кімнату, у цю підставку, пустила коріння у замку. І це коріння зараз напиналося, мов струни, тяглося, тяглося, тяглося й… рвалося, видзенькуючи спалахами болі. Та Книга не хотіла сама терпіти біль і передавала його Рутенії. Потоки болю полилися пальцями, руками до серця, мозку…