Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— То чого ж не перенестися? Володарю, то ж безпечніше і швидше.

— Ха, чи мені боятися небезпеки? Ні, я мушу з’явитися перед Яром у всій величі. У всій силі! Черв’як! Надумав суперечити мені? Надумав зрадити? Не вийде! Я вирушаю. Війська готові?

— Вже підходять до річки.

— Гаразд. Хай стають на березі табором і чекають наказу. Щойно я досягну мети, вони вирушать. Ніщо не сховається від нас! А чого ці дві стоять? Вантажте.

Підняли. Посадили у чорну труну на колесах. Всередині все м’яке. Як добре. Як легко і приємно. Як тепло. Як же це добре — відчувати тепло. Але де Ворон? А, ось і він. Сів навпроти. Зараз я тебе роздивлюся. Запам’ятаю на все життя.

Чорна тінь. Де обличчя? Де руки? Все розпливається, все тане. Чорна тінь з очима. Ні, я доберуся до твого обличчя. Зірвати одну пов'язку, другу, третю. Там має бути щось! Клапоть за клаптем… І нічого… Де лице?

— Ха-ха-ха! І не намагайся. Не ти перша… Зараз ти бачиш мене справжнього. Думала, під личиною є щось? Ха! ТАМ НІЧОГО НЕМАЄ!

Міську браму охороняв загін Чорних Вершників. Тож не добігши, усі дружно завернули у провулок. Боримисл роззирнувся, пішов вздовж високого паркану і набрів на прочинену хвіртку. За нею виявилось порожнє обійстя. Ще диміло вогнище, ще теплою була піч, ще парував борщ у горщику, та всім опанувало безлюддя.

«Їх теж уполював замок,» — подумала Рутенія, і спитала Боримисла:

— Ворон покидає замок, а той сам полює на людей? І чого люди тут і досі живуть? Не покинуть це кляте місто?

— Люди до всього звикають. Та й замок не часто прокидається. Раз на десять-двадцять років. За цей час багато чого забувається, стирається з пам'яті… А щодо Ворона, ти ж чула, що замок стояв тут задовго до Ахрумана. Замок живе своїм життям. Йому потрібні слуги, охоронці — ось він і бере їх.

Вони сиділи у хаті за столом.

— Може, поїмо? Бо щось я зголоднів, — задумався Бось і кинувся наминати борщ просто з горщика.

Рутенія вийшла з хати і визирнула на вулицю крізь шпаринку. Повз неї йшли люди з більмами замість очей.

— А вони все йдуть… Як він обирає собі жертви?

— Ніхто не знає. Добрий ти чи лихий, за великим муром чи за хистким плотом, багатий чи бідний… Єдиний порятунок — вийти за межі міста.

— Туди усі й бігли? — спитав Бось.

— Еге ж. Туди. А ми не встигли. Тож гадати немає сенсу. Нас або виберуть, або ні.

— Та чого ви замовкли, як на похоронах! — розірвав тишу Бось. — Чи, може, ми вже когось ховаємо заживо? Ми поки що вільні, а значить, можемо вціліти. Подумайте, хай вам грець, як усі ці, більмасті, потрапляють до замку? Га?

— М-м-ну… крізь браму, мабуть… — задумався Боримисл.

— А як ви думаєте, їх перевіряє хтось?

— Тобто?

— Я чомусь думаю, що охоронці не дуже пильнують за замковою брамою, коли починається полювання… Хто полізе у пащу до звіра?

— Ти збожеволів! — сказав Боримисл. — І я разом з тобою… Бо думаю, що з цього щось вийде.

Золота метнувся до комори, до клуні, на горище. Знайшов лише йому відомі трави, заварив з них щось густе і смердюче і змусив кожного випити. Від зілля очі у всіх стали такі ж білі, як у впольованих замком невільників. Визирнувши на вулицю, товариші вислизнули за хвіртку і попрямували до замку.

Вони не крилися, не ховалися — йшли, як усі, у одному напрямку. Маленькі потічки з провулків зливалися у великі вулиці, які вели до замку. Кожна вулиця — до своєї брами.

Першим прямував Боримисл, за ним Віт. Обабіч Рутенія. Останні — Бось і Золота.

Серце калатало. Вони — в кількох кроках від мети. І коли все зірветься зараз, у останні години чи хвилини… Брама наближається.

Вартові. Уважно дивляться на кожного, хто проходить повз. Нічого не питають. Стоять. Спостерігають. Зазирають у вічі. Мовчать.

Вони в замку. Що далі? Як вибратися з натовпу? Рутенія почала пробиратися вперед. Повільно, щоб не видати себе. Орієнтиром була широка чугайстрова спина.

Тим часом потік бранців проминув широку замкову стіну, міжстінний простір і влився до двору.

Спинився. Доки усі йшли, вдалося опинитися разом, подалі від центру. Коло зовнішньої стіни.

— Бачите он ту будівлю? То зброярня. Зараз там нікого немає. Я бачив, як зброяр покидав замок, — прошепотів Боримисл.

— А помічники? — шепнула Рутенія.

— Без нього вони туди й носа не поткнуть. Заборонено. А звідти є таємний хід до самого замку. І до речі, за межі міста він також веде…

Вони тихцем пробралися до зброярні, і вже там Рутенія накинулась на Боримисла.