Віталій Климчук - Рутенія. Повернення відьми

— То чого ж ти! Не міг раніше сказати?

Боримисл трохи відступив і наштовхнувся на залізні обладунки. Вони з гуркотом полетіли додолу.

— Тихо ви! — мало не крикнув Бось. — Знайшли час стосунки з’ясовувати.

— Ззовні не можна увійти. Зиску нам з цього входу було, як з козла молока.

— Веди нас, Боримисле! — сказала Рутенія, припиняючи суперечку.

— Простіше буде пробратися до підземелля, до в'язниць. А вже звідти — до книгосховища, — сказав він.

І друзі рушили, спершу переривши зброярню. Віт від зброї відмовився. Бось же начепив був на себе стільки заліза, що ледве міг пересуватися. Поступово викидаючи непотріб, він лишив короткий кинджал, що при його зрості слугував за меча, й чотири метальні ножі. Боримисл знайшов короткого легкого меча і теж набрався ножів. Рутенія лишилася зі своєю вірною барткою. Золота захопився ятаганом із широким пласким лезом. Усім знайшлося по кольчузі. І навіть Босеві вдалося знайти досить зручний шкіряний обладунок, обшитий залізними пластинами. Може, шилися для якоїсь дитини? А може, спеціально для злиднів? Звісно, що всі лишили при собі даровані бартки. Чугайстер же віддав свою Боримислові.

Усередині замок вирував. Горіли свічки, смолоскипи, мерехтіли чаклунські вогники. Носилися сходами вгору-вниз служки, воїни крокували широкими коридорами, повільно і поважно походжали домажиричі, бігали з кімнати в кімнату писарі. Зносилися донизу лави. На них ніхто уваги не звертав, певно, й так було в замку багато різного люду. Хто ж встежить і запам’ятає усіх? Лиш Володар Замку, лиш Ахруман.

Боримисл рушив за хлопами, що тягли донизу чергову лаву. З їхнього сопіння й лайки було зрозуміло: ця лава не перша й не остання. І не найлегша. Посеред дороги вони спинились перепочити, й звісно, перегородили лавою прохід.

— Важко? — спитав Боримисл.

— Нє, легко! Сам спробуй! — відповів здоровань.

— Та бачу, бачу. А куди ж ви її?

— Та донизу!

Боримисл звернув ліворуч, і вони опинились у тьмяному коридорі зі стрілчастим склепінням. По боках шкірилися страшні пики — напівтварини-напівлюди, розчепірені пащі, гострі зуби. Сповнені ненавистю очі, здавалося, стежили за істотами, що наважились потурбувати їхній спокій.

— Не дивіться на них довго, — попередив Боримисл. — Можуть ожити.

Золота відірвався від вивчення потвор. Коридор був прямий, із купою темних відгалужень. Коли попереду або позаду чулися кроки, всі завертали у одне з таких відгалужень і розчинялись у темряві. Скоро легкий відрізок шляху скінчився. Шукачі пройшли кілька поворотів й опинилися перед круговими сходами, на яких ледве могли розминутися троє. Знизу тягло холодом і сирістю. І ще — страхом, потом, кров’ю, смертю…

— Далі буде важко. На кожному рівні — по кілька вартових. Доведеться битися.

— Може, спробуємо перехитрити? — озвався Бось. — Ти все ще схожий на Чорного Вершника.

Перші вартові повірили. Наступні — ні. Чи то вони впізнали Боримисла, чи то їм не сподобалась радісна злиднева пика мармиза, але вони відступили у тінь і витягли шаблі, які так і не згодилися — Рутенія встигла перша… Боримисл затягнув тіла у тінь й рушив далі.

Наступний загін складався з чотирьох воїв. Без шуму б не обійшлося, якби не Бось. Він підкрався плазом якомога ближче, випростався й обома руками метнув пару ножів і відразу другу. Влучив.

— А ти майстер! — сказав Боримисл.

Пройшли ще кілька постів. Задушливий сморід забивав подих. Довелося прикладати до носа рукави, дихати ротом. Допомагало кепсько.

— Як ці охоронці тут витримують?

— Їх часто міняють. Кожні три годи… — Боримисл спинився на півслові. — Я тупак! Ми тут вже більше години. Скоро зміна постів! Вони знайдуть…

— Мусимо встигнути. Там — ще два пости…

— Чекайте. А як ми будемо шукати наших? В’язниця ж велика! — мовила Рутенія.

— Думаю, якщо ми будемо там, то я відчую. Принаймні, Дзеванну, — озвався Віт.

— Що ж, будемо сподіватися. Інакше ми йдемо у власну тюрму! — сказав Бось.

Останні пости пройшли швидко, але попереду з’явилась несподівана перешкода. Двоє вовкулак, що охороняли важкі дубові двері, заляпані кров’ю. Смолоскипи більше диміли, ніж світили. Вовкулаки сиділи на ланцюгах, але від того легше не ставало.

— Оце вже халепа, — прошепотів Боримисл. — Раніше їх не було.

Вовкулаки його почули і зіскочили з місця. З їхніх пащек виривалося хрипіння, готове перерости у гарчання. Червоні очі виблискували яскравіше за смолоскипи.