Марина Соколян - Новендіалія

А проте князь відзначився не лише любов’ю до всіляких смаколиків. Йому дістався великий спадок, який він успішно розтринькав на придбання предметів старовини та мистецтва. Нині в палаці — музей, у колекції якого, зокрема, зберігається меч лицаря Трістана… і пояс вірності королеви Ізольди, по-варварськи роздовбаний та покручений… Ага, повірили?! Ну що ж, меч Трістана там і справді зберігається, хоча немає певності, якому саме Трістану він належав — ім’я в ті часи було досить популярним.

Гаразд, лишаємо позаду палату гільдії… Та повернетесь ви згодом, боже мій… Ітимете за шоколадним духом, точно не заблукаєте. Гаразд, дивіться сюди. Ні, не на того п’яницю попід брамою! Ні, це студент. Напевне з філософського, тут якраз неподалік. А що ви гадали? Нелегка то справа — доглибне пізнання границь людського досвіду…

Так, і до чого це я? Ага, подивіться на фронтон цієї будівлі. Як вам це зображення? Чоловік у мантії та шапочці, спираючись на прилавок, веде перемовини із самою Смертю. Як ви гадаєте, що могло міститися в цій будівлі? Ну! Катівня? Поховальна служба? Ще версії? Так, хто сказав «аптека»?

Справді, в цьому будинку розташована найдавніша в Дракуві аптека. Малюнок тут, ймовірно, означає медика, який торгується зі смертю. Над входом, традиційно для будов цієї доби, міститься латинський вислів, у цьому разі: «Umbram suum metue», що означає «Бійся своєї тіні». Доречне попередження, хіба ні? Маючи справу з медиками, фармацевтами зокрема, слід бути гранично обачним. То що, вам ще голова від моїх теревенів не болить? Може, кому аспіринчику накалатати? Ні?

Ну, як не болить вам нічого — не біда. Наша екскурсія лише почалася, і все іще попереду. Отож набирайтеся снаги, і рушаймо.

Невдоволена цікавість — надто ж в людині молодій та затятій — подібна до свічки, залишеної під сподом. Можна й забути про неї, присипавши мотлохом, а проте скоро з усіх шпарин посуне дим та полум’я — лише встигай гасити.

Кілька днів по відвідинах поліцейської дільниці Лука намагався знайти собі задовільний вжиток — прибирав занедбане помешкання, полював за останнім осіннім теплом на узбережжі Чайки і навіть вибрався до Університету, глянути на умови вступу. Він давно не заходив сюди і тільки нині збагнув, чому — знайома метушня, запахи, голоси обступили його скорботним колом, і, не прочитавши й слова, він вискочив надвір зі шкарубким клубком попід горлом.

Намагаючись як не зупинитися, то бодай надати пристойної статечності власній втечі, Лука сповільнив крок коло кам’яного джерельця на університетськім подвір’ї, звично змочив долоню, провів по обличчю та причепурив нестрижену чуприну. На стіні коло джерельця по чорнім мармурі було вибито напутню сентенцію: Felix qui potuit rerum cognoscere causas — «Щасливий, хто може дізнатися причини всіх речей». Передбачалося, очевидячки, надихнути спудеїв до науки, але Луччин батько якось глянув скептично, зауваживши, що таких щасливців зустрінеш хіба в притулку для божевільних. Невдовзі по тому він і покинув свою натхненну писанину.

Лука ж поки що не поділяв тої зневіри; причини всіх — ну нехай не аж так зразу всіх — речей його дуже навіть вабили. Ще б пак, підійти до розгадки впритул, аж майже вчепитися їй, клятій, у горло… І що? Покинути недодушену?

Але ж не ставати з цього приводу і собі душогубом! Він і не зможе, коли вже на те… Йому б дізнатися лише, що ж за промисел провадить Нічний Магістрат, навіщо — за що?! — вбиває невинних…

Катуючись лихою думою, Лука не здавав собі справи, куди йде, а коли на нього блимнули двійко дебелих атлантів при вході до сімнадцятого номера по вулиці Канонічна, він гмукнув лише, вислухавши достатньо від мудрого татка про шляхи несвідомих інтенцій. Він ходив тут не раз, маючи, проте, інші справи, аніж розглядати стіни, тепер же відзначив з цікавістю — межи атлантами в’юнився надпис «Судовий інквізиторіат». Лука пирхнув — чи не на відьом та упирів вони тут справи шиють? — і мимохіть здригнувся, згадавши недавнього убивцю і кров, що текла йому по підборідді.

Не надумавши нічого путнього, ввійти Лука не наважився, але і забратися додому — теж. Він поволі обійшов квартал, повитріщався на підлітків, що ганяли на скейтах площею Марії Магдалини, а по тому притулився на кованому стільчику вуличної кав’ярні, аби скоса спозирати вхід до «інквізиторіату». Страхітних нелюдів, які би вчащали до тої таємничої установи, Лука не побачив, відзначивши хіба струнку чорнокосу жінку, яка, занурена в роздуми, ввійшла досередини, недбало штовхнувши двері ногою, та двійко молодиків, що вийшли, дозвільно перемовляючись та й подалися десь у своїх справах.