Марина Соколян - Новендіалія

— Ти вбив мого батька, — вороже мовив Лука. — Я хочу знати, чому.

Чорний сплів пальці, позираючи кудись попри свого візаві.

— Ви звинувачуєте мене у вбивстві?

— Ти був при тому, коли…

— Невже? Тоді дозвольте мені в свою чергу запитати, чому ви сьогодні вночі вбили Анну-Марію Збарську?

— Що?! — розгубився Лука. — Яка ще Анна-Марія?

— Кутна, 4. Анна-Марія Збарська. Студентка. Двадцять два роки.

Аж он про що мова!

— Та до чого ж тут я?

— Ви були при тому, — смикнув щокою чорний гість. — То що, будете зізнаватися?

От що дивно — йому слід би глузувати, втішатися своєю підступною логікою, але мерзотник навіть не всміхнеться. Серйозний настільки, що Луці на якусь жахливу мить здалося, що його і справді звинуватять у вбивстві. Але, до біса, так просто він не відступиться.

— Не тримайте мене за дурного. Я маю докази.

— Докази чого , юначе? У вашого батька відмовило серце.

— Він був цілковито здоровий! Це була насильницька смерть! І я можу це довести!

Чорний зітхнув. Таке було враження, наче Лука з його праведним гнівом не викликав у нього нічого, окрім легкої нудьги. Кивнув втомлено.

— Гаразд. Доводьте.

Нічого, подумки зловтішався Лука, зараз ти побачиш, ти зрозумієш, і твоя незворушність нарешті тобі зрадить… Сягнувши у внутрішню кишеню куртки, Лука витяг обшарпаний уже папірець, дарма що забраний у захисну плівку. Як для двох років поневірянь, він ще й непогано зберігся; зараз же настав його зоряний час. Лука обережно розгорнув папірець і врочисто подав його своєму ненависнику. Це була копія, певна річ, — не дурний же він віддавати оригінал! — але і копії було достатньо, адже це було те саме свідоцтво з печаткою Магістрату. Тоді Лука просто поцупив його, розуміючи, що другої нагоди може вже й не випасти.

Луччин кривдник взяв документ до рук, пильно оглянув. Свідоцтво, без сумніву, привернуло його увагу, а проте, коли Лука чекав на бурхливу реакцію, то сподівання його не справдились.

— І що ж це, по-вашому, доводить? — запитав той, відклавши папірець.

— Що?! — вибухнув Лука. — Ти! Ти і твоя контора вбиваєте людей! Ви маєте санкцію міської влади, і навіть поліція не може вас зупинити. Зручно — чи не так? — коли потрібно тихо прибрати когось, хто перейшов дорогу — вам, чи владі, чи, не знаю, злочинним кланам, які, ймовірно, вас фінансують! Одного не можу зрозуміти, чого…

Тут Лука урвав свою гнівну тираду, маючи на те, слід сказати, достатньо поважні підстави. Його візаві поволі, мовби тішачись процесом, видобув з-під піджака невеликий, але істотний на вигляд пістолет. Зручно прилаштував його у долоні, примружив око.

— От ви не боїтесь мені все це розповідати? — резонно поцікавився він.

Лука прочистив горло.

— Н-н… ні. Оригінал свідоцтва — і мої висновки — зберігаються в надійному місці. Коли що зі мною трапиться… це означатиме, що я мав рацію. Я просто хочу знати правду.

Чорний гмукнув. Заховав зброю.

— Значить, правда для вас важливіша за власне життя?

Лука зважив альтернативи. Що ж, у цьому він був певен.

— Так.

Незнайомець змучено потер перенісся.

— На жаль, — зітхнув він, — я мушу вас розчарувати. Правди ви не дізнаєтесь.

Лука підскочив, прагнучи продовжити боротьбу за істину, коли чорний гість спинив його владним жестом.

— Хіба, — продовжив він, — хіба ви погодитеся співпрацювати з нами. Тоді, звичайно ж, вам розкажуть усе, що вас цікавить.

— Працювати з вами? — обурився Лука. — З убивцями? Душогубами?

— Душогубами… — поволі промовив чоловік, — саме так.

Підвівшись, дістав з кишені картку. Поклав на стіл.

— Це ваш єдиний шанс дізнатись правду, — додав він. — Якщо вам так на тому залежить.

Незнайомець пішов, не прощаючись, так і не піднявши голосу, не явивши бодай якого завалящого почуття. А однак Лука, очевидячки, його зацікавив.

Хлопець взяв картку. «Юр Горган, — писало на ній. — Проквестор». І адреса: Канонічна, 17б. Убивця з візитною карткою, кволо всміхнувся Лука. Його батько, напевне, не схвалив би такого модерного зухвальства.

Квестор Вітій змучено відклав папери, які героїчно вивчав останню годину. Один Феліксів почерк чого вартий — від його кривого дріб’язку у квестора розболілася голова і замерехтіло в оці. А ще й коліно ниє, хтозна на яку біду. Та і загалом все у світі розладналося і збиратися докупи не поспішало.

Вітій скосив око на сейф, де зберігалася його службова зброя та деякі особисті таємниці на зразок пляшки гіркої. Ні, не зараз, зітхнув він. Ще не тепер.