Марина Соколян - Новендіалія

Він знав, що його управа дише на ладан. Не те, щоби роботи бракувало, але міська влада все менше уваги приділяла потребам Магістрату, маючи нині якісь інші пріоритети. Після минулорічних втрат та безглуздої загибелі Марека ніхто чомусь не подбав дати наказ про новий набір до штату. Марек… той писав чудові звіти каліграфічним почерком і мав безліч інших талантів, окрім одного — вціліти після падіння з ратушної вежі. Трагедія не дістала іншого пояснення, окрім суїциду, і влада радо пристала на нього, аби уникнути розголосу. А проте Вітій знав — жоден з його підлеглих не був схильний до самогубства. Він був певен, бо інші на цій роботі просто не затримувалися. «Вигорали», як говорить розумниця Мора.

Вітій скривився від болю в затерплій спині. Він і сам уже заледве тримався, але ніщо не змусить його вилізти на ратушу. До того принаймні, як він віддасть усі борги та залишить Магістрат надійному наступнику. На Фелікса тут не можна покластися — жодного тобі упорядчого хисту, а Юр… той останнім часом лякав навіть самого квестора.

Двері рипнули, і Вітій ледь не схопився за серце. От, бачте, він уже навіть не стукає.

— Ну?

Юр поклав на стіл керівникові папку з фотокопіями.

— Стріляли дев’яткою. Майже впритул. І, схоже, з глушником.

Квестор замислено перебрав пальцями по стільниці. Знайома картина.

— «Танцюрист»?

Горган кивнув. Цього дженджика їхня управа вистежувала уже понад місяць. Він завжди діяв однаково — знайомився з якоюсь дівулею на нічних танцях, а потім буцімто вів додому, вбиваючи натомість на одній з безлюдних вулиць.

— То що, є ідеї, де його шукати?

— Є, — проквестор спідлоба зиркнув на Вітія, — але боюсь, у нас будуть проблеми.

Діставши з папки аркуша, він подав його начальнику.

— Малюнок, який поліцейський художник зробив за словами свідка. Знехтувавши, правда, його наполегливим побажанням додати заюшені кров’ю ікла.

Гмукнувши, Вітій взяв аркуша до рук.

— Шляк!

Він знав це обличчя. Та що там, його, либонь, все місто знало! Тільки цієї біди йому бракувало!

— Юр… — вагаючись, мовив він. — Ми ж не можемо отак просто…

Горган звів брови.

— Можемо, — кинув коротко.

Вітій похмуро всміхнувся.

— Дивись тільки не влаштовуй розправи без мого наказу.

Проквестор знизав плечима, повертаючись, аби йти.

— До речі, — згадавши щось, спинився на порозі. — Я знайшов нам інтерна.

Вітій здивовано підняв очі від паперів.

— Що? Кого?

— Нам потрібні люди, чи не так?

— Так, але…

— Він тобі сподобається, — пообіцяв Юр. — Хороший хлопець. Щойно мене побачив — кинувся душити.

— А… Чому? — розгубився квестор.

— Він — син одного з moribundi. Запам’ятав мене, очевидячки.

Ясно. Нічого дивного, певна річ, але… Чи здалося Вітію, що його незворушний заступник ледь помітно посміхнувся? Та ні, свят-свят, де вже йому!

— Цікаво, що скаже на це Маркус… — промимрив квестор.

— Мені байдуже, що він скаже, — зневажливо повідомив Юр, зачиняючи на собою двері.

Ну звісно, йому байдуже — йому взагалі тепер все по цимбалах. Вітій тяжко зітхнув. На якусь коротку мить він гірко позаздрив своєму підлеглому.

Що ж, панове туристи, давайте продовжимо нашу прогулянку. Нехай ані бутіки, ані знижки, ані гарячі тістечка не спинять нашого переможного кроку! Ви ще будете мати час вдовольнити свій, гм, краєзнавчий інтерес під час завтрашнього шопінг-туру. А тепер прошу уваги.

Ліворуч від нас починається невеличка, але чарівна вулиця Кутна. Цікава вона тим, що на неї виходять водночас монастир Святої Анни та костьол Святого Юргена. Сестри Святої Анни, ввійшовши до монастиря, вже ніколи не ступали за його межі. Їм не належало навіть дивитись на мирське життя, тому на вулицю виходить глуха стіна. Проте, іноді монашки ходили молитися до сусіднього костьолу — бачите, монастир та храм з’єднані галереєю… А з часом на порозі костьолу почали залишати згортки з немовлятами… Ви гадаєте? Ай-яй-яй, панове туристи. Свята Анна, звичайно, покровителька породілей, але не до такої ж межі… Ну, так чи інак, монастир невдовзі відкрив сиротинець — бачите червону стріху за рогом вулиці? Сьогодні ним опікується міська влада.

Давайте тепер пройдемо праворуч і трохи далі. Таким чином ми опинимось на вулиці Цукерній, що йде паралельно до Святого Дорміана. Чого Цукерна? Ну, це просто. На вулиці містилася палата гільдії кондитерів, а також крамниці майстрів-засновників. Тут і зараз продають найкращі, ну і найдорожчі, певна річ, цукерки та тістечка. А наприкінці сімнадцятого сторіччя на цій вулиці звів свій палац князь Галовецький, дуже, кажуть, великий прихильник солодощів. Чуєте запах? Отож-бо й воно…