Марина Соколян - Новендіалія

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».

Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.

На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.

— Сідайте, пане Ведель, — м’яко промовила вона. — Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.

Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.

Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його — куртка з кумедними наліпками та просторі джинси — був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе — напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.

Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.

— Послухайте, пане Ведель…

— Та кличте мене Лукою — який іще з мене пан… — хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.

— Гаразд. Лука. Тоді я — Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.

— Приємно.

— Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі — а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…

Хлопець напружився.

— Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.

Той розгублено кліпнув очима.

— А з чого чай?

Мора розсміялася.

— Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.

Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.

— Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?

Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.

— Я розкажу вам про суть нашої роботи, — повідомила Мора, — але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.

— Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…

Вона дозволила собі іронічний усміх.

— Зиску мені з тих паперів. Я не знаю жодного договору, який би замкнув вуста хвалькові або п’яниці.

Він скривився, але нібито визнав її аргументи. Хороший знак — інший би взявся заперечувати свою балакучість, а отже, і власну людську природу.

— То що ви пропонуєте?

Мора дістала з кишені невеличкого шкалика з темною рідиною.

— Ми звемо цю речовину «умбра». Слабкий її розчин цілковито безпечний. Проте, одної краплі досить аби стати, гм-м-м… відвертішим. Щоб обіцяти, повністю відповідаючи за свої слова. Такий стан триватиме близько години, потім — брешіть собі на здоров’я, однак дана тут і зараз обіцянка залишатиметься в силі. Ви не зможете її порушити.

Лука недобре примружився на шкалик.

— Що ви хочете, щоб я пообіцяв?

— Нічого особливого. Просто тримати в таємниці те, що стосується роботи Магістрату. Не розповідати нікому, окрім його співробітників.

— Гаразд, а які я матиму гарантії, що це, скажімо, не отрута? Мерцеві легше над усе зберігати таємниці.

Мора кивнула поблажливо.

— Бачите, я приготувала дві чашки. Я вип’ю того ж таки розчину, що і ви. Пообіцявши при тому чесно відповісти на всі ваші запитання. Гм. Якщо вони стосуватимуться справи, певна річ.

Завваживши її уточнення, він глузливо підкинув брову — Морі аж холодом сипнуло по шкірі, настільки знайомим видався цей вираз. Слід відпроситися з роботи й відпочити, як слід — бо вже мариться казна-що…