Марина Дяченко - Спадкоємець

«І дерева спіймають у липке павутиння гілок… І земля закричить разверзнутими ротами могил…»

Далекий, нестерпно моторошний звук. Затикай вуха.

Двері відчинилися…

Двері.

Тепер ти дорослий, сказав Фагірра. Тепер ти прийшов туди, куди я все життя мріяв дістатися. Тепер ти — мій спадкоємець; я бажав стати Брамником і чинив заради цього криваве безглуздя, але Прибулець Ззовні не стояв на ту пору біля порогу, і я програв. Але ти — ти моє продовження, ти зробив те, до чого я прагнув і за що я вмер, ти став тим, ким мені стати не довелось. Я пишаюся тобою, сину. Ти гідний могутності…

Засув заскреготів і впав, звільняючи вхід.

Двері гойднулися.

Ніхто не любить порожнечі. Посуд мусить бути заповнений, а ти, Луаре, посуд…

Не вітайся через поріг.

Рипіння… цих завісів…

…Мишка, прив’язана до ніжки стільця.

Луаре, Луаре, Луаре…

Ви кличете мене. Я відчуваю всіх вас, але Двері — Двері вже відімкнуто. Іржавий засув не посунути назад… І Ти, що насправді я, вже робиш свій перший крок — увійти й запанувати…

…запанувати в моїй душі.

Ти, Що Прийшов Ззовні. Ти думаєш, що той, хто зачав мене в підземеллі, вже звив гніздо для тебе? Він чекав тебе й намагався прикликати — і в нагороду отримав смерть, а тепер вселився в мене, спадкоємця? Брамника? І тепер ви зустрінетеся нарешті, з’єднаєтеся — в мені? Ім’ям замученої мишки?!

І осліплений болем і люттю, я впущу тебе в свою душу? І зречуся?!

Рипіння цих завісів. Як холодно зовні. Як холодно.

І тоді людина, що стояла на порозі, піднесла руку.

Медальйон, Амулет Віщуна, золота річ… Бура, вкрита іржею пластинка. Найдорожче, що…

Ні, це не таке вже й дороге.

Мамо… Я хочу бути дощем і змити твої сльози. Я хочу бути травою і стелитися тобі під босі ноги, щоб ані камінчика не трапилося тобі на шляху.

Егерте… Я прийду в твої сни. Я стану лампою на твоєму столі, спалю твій біль. Подивися на ґнотик довгої зимової ночі — й ти почуєш, як я кажу тобі: батьку.

І ти, чиє ім’я схоже на моє власне, вивернуте навиворіт; ти, що блукаєш дорогами врятованого тобою світу. Я схиляюся, Блукачу, але не в змозі повторити твою долю.

Танталь… Ні, я нічого не скажу тобі. Ти знаєш сама.

…Ось я біжу весняною вулицею.

(СЛУХАЙ МЕНЕ, ТОЙ, ЩО ПРИЙШОВ ЗЗОВНІ. СЛУХАЙ ОСТАННЬОГО ВІЩУНА).

Мокра бруківка виблискує кожним каменем… І в кожному відшліфованому камені відбиваюсь я.

(ЗНІМАЮ ЗАСУВ І ЗАМИКАЮ АМУЛЕТОМ. ЗАКРИВАЮ СОБОЮ).

А ти біжиш назустріч… І кумедний старий плащ у твоїх руках сплескує пришитими сивими патлами — як прапор.

А ти — ти чекаєш, смієшся й чекаєш… На твоїй шиї сузір’я родимок, і у волоссі твоєму не видно сивини. Навіть єдиної ниточки. На світі нема нікого кращого за тебе.

І ти теж чекаєш. Ти, що колись підняв над вежею обложеного міста мою дитячу сорочку. Візьми Алану на руки, щоб я краще бачив її.

(СТВОРЕНИЙ У СТОЛІТТЯХ І ПРОНЕСЕНИЙ КРІЗЬ СТОЛІТТЯ СКАРБЕ ВІЩУНІВ, ТВОЯ СИЛА).

Ідіть до мене. Ідіть усі до мене… Дощ буде тільки ввечері, а до вечора так далеко… І весна ще довго не скінчиться… І чиста бруківка. І чисте скло. І струмок під твоїм підбором.

(ЗАЧИНИТЬ НАВІКИ Й ЗБЕРЕЖЕ).

І небо. Небо.

(Я СТАЮ НА СТОРОЖІ ТАК САМО, ЯК ДІД МІЙ, ЛУАЯН. ІДИ Ж, ТОЙ, ЩО З’ЯВИВСЯ ЗЗОВНІ, — ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ!)

Я… дуже… всіх…

(ТУТ БІЛЬШЕ НЕМА ДВЕРЕЙ. ТУТ ВІЧНОЮ ВАРТОЮ СТОЇТЬ ОСТАННІЙ БРАМНИК, ОСТАННІЙ ВІЩУН…)

…і твій, Егерте, син.

(НАВІКИ!)

Ворота відчиняються на світанку, щоб на вузькі міські вулички могла осісти курява далеких мандрівок.

Молода жінка проводжала його до першого перехрестя; на роздоріжжі обоє зупинилися, щоб попрощатися.

Невловима грань літа й осені. Сухий шлях, тепле каміння на узбіччі та стомлена від спеки, наполовину випалена сонцем трава.

— Він не повернеться? — жінка дивилася вдалину. Слова її здавалися чи то запитанням, чи вироком.

Старий знизав плечима:

— Хтозна… Ніхто й ніколи не ставав на варті біля Дверей.

Жінка підвела очі до неба, начебто бажаючи в обрисах хмар побачити отвір дверей і людину перед ним.

— Його час змінився, — повільно сказав старий. — Але щомиті він пам’ятає…

— Не треба, тихо відгукнулася жінка. Ми

чекатимемо.

— Так, — легко погодився старий. — Звичайно.

Полями повзли драні тіні хмар.

— І на вас ми теж чекатимемо, — сказала жінка.

Старий посміхнувся:

— Ні. Я не повернуся.

Жінка помовчала. Глянула йому в очі: