Марина Дяченко - Спадкоємець

Агов, ти, виродку.

Він почувався болісно важким. Як лава. Мостини стогнали й прогиналися під його кроками; двері відчинилися перш ніж він торкнувся бронзової ручки, і, роблячи крок, він знав уже й розташування кімнат, і вміст книжкових шаф, і те, що хазяїна нема й не буде. Портрети дивилися йому вслід; він не знайшов сили озирнутися, спіймати погляд людини, що застигла в першій від дверей важкій рамі…

А наступна кімната була залою, порожньою і сонячною, і тільки посеред неї стояло крісло; Луар зупинився, не відводячи погляду від білявої потилиці та розкладеного по широких плечах сірого каптура.

Слід було покликати — але губи його не складалися в заборонене слово. Батько…

Той, хто сидів, зітхнув і озирнувся. Луар здригнувся — впізнав своє власне, ледь змінене роками обличчя.

…Яким би непомірно довгим не було життя — чи варто витрачати його на кидання камінчиків з мосту? Навіть якщо міст дуже нагадує вічність, горбату вічність із широким поруччям і замшілим черевом. Стільки років минуло — а міст залишається колишнім, і він, Руал, залишається колишнім, і виходить, вони в чомусь споріднені…

Він розгледів серед ряски коричневу жабу, ретельно прицілився — і стримав свою руку. Соромно. Мандрівному всевідаючому старцеві не пристало обстрілювати жаб… Хоча він не всевідаючий. Що є його знання? Так будь-який хлопчисько пророкує вам майбутнє: якщо в жабу, мовляв, жбурнути каменем, то вона плюхне та пірне…

…А що станеться з жабами? Що станеться, коли відчиняться Двері?

Він з зусиллям відірвав погляд від каналу; повз нього мостом прогуркотіла карета, лакей на задку здивовано скосив око на дивного старого, чий плащ войовничо відстовбурчував прихований від очей ефес.

Відчинила покоївка. Бездоганно чистий фартушок і червоні, спухлі, немов ошалілі від щастя очі:

— Ні… Не приймають. Нікого…

— Я зачекаю, — він посміхнувся, і покоївка зніяковіла під його поглядом. — Час ще є… трохи. Я почекаю. Проведи у вітальню.

— Не приймають же! — скрикнула вона, відступаючи, проте, з дороги.

У домі пахло серцевими краплями.

Він налічив п’ятнадцять сходинок. На верхньому майданчику стояв хтось; він побачив спершу черевики, прикриті пеленою, далі тонкі пальці, що терзали шнурівку сукні, а вже по тому бліде перелякане обличчя. Танталь. Дівчисько. У домі Соллів. Тим краще.

— Не приймають? — запитав він діловито.

Вона переривчасто зітхнула:

— Вас… приймуть. А…

Вона затнулася. Пальці її облишили шнурівку та взялися до ґудзичка на поясі.

— Живий. На волі.

Її вії часто закліпали — як у людини, що ріже цибулю. Він узяв її за лікоть:

— Ходімо. Поклич мені Егерта.

Танталь ішла поруч, дивно скособочена, боялася поворухнути рукою, немов заціпеніла від його дотику. Він відчував її дрібний пульс; у його житті була безліч доторків, щоправда, все те — в далекій давнині. Дивне творіння природи — людське серце. Чи то страх, чи пристрасть — той самий шалений ритм…

Вони ввійшли до вітальні; він випустив її руку, сів на підлокіття крісла. Дівчисько залишилося стояти.

— Поклич же, — він заклав ногу на ногу. — Поклич мені Егерта. Ну-бо.

— Він зараз прийде, — сказали в нього за спиною. Він озирнувся.

Торія стояла, тримаючись рукою за портьєру; обличчя її залишалося цілком спокійним, але обман руйнували очі — червоні, як у покоївки, й напружені, як у Танталь.

— Із хлопцем усе гаразд, — повідомив Руал сухо. — 3 усіма іншими гірше… Торіє, я не впевнений, що тобі варто слухати нашу з Соллем розмову.

Вона різко видихнула повітря — чи то схлипнула, чи коротко засміялася:

— Йтиметься про мого сина?

Запала тиша. Губи Танталь безгучно вимовили ім’я.

Руал насупився:

— Не слід було давати йому таке ім’я. Це була кепська ідея… Ви думали про декана Луаяна, а вийшов Руал-перевертень.

— Який Руал? — жалібно запитала Танталь. Торія, здригнулася, кинула на неї швидкий застережливий погляд.

Він криво посміхнувся:

— Руал — це я. Руал Ільмарранен на прізвисько Брамник.

Вітер. Протяг із запахом пилу та старих книжок. Тінь у кінці коридору; звук зачинених дверей, поквапливі кроки. Зараз буде зустріч — але ні, знову лише тінь.

Візерунок сплетеного гілля. Напіввідчинене вікно, дух вогкої землі, бляклої трави…

Мій батько в землі. Сталеві кліщі залишаться в його могилі навіть тоді, коли тіло розсиплеться на порох.

(Так).

Крісло посеред порожньої зали. Порожнє крісло, і навіщось криничний ланцюг на підлокітті. Ланцюг зіслизає з глухим брязканням, згортається на підлозі в клубок, немов живий…