Марина Дяченко - Спадкоємець

Блукач говорив, і крила тонкого носа хижо роздувалися, а прозорі очі вивчали то Егерта, то його дружину; на мене він не дивився, і я тихо раділа. Хвала Небу, що не вигнав геть. Хвала Небу, що не помічає.

Він говорив щось про Двері, про Те, Що Прийшло Ззовні, про кінець світу, який насувається; щось таке пророкували, здається, воїни Лаша — «закінчення часів». Слова Блукача звучали, як страшна казка для неслухняних дітей. Трохи моторошно, та не віриться…

Луар.

Він теж розповідав казку — а мене тоді, пригадую, більше хвилювало питання про статеву приналежність цього прийдешнього супостата — «вона», Сила, чи «він», Той, Що Прийшов Ззовні?

Губи мої розповзалися в нервову, гумову посмішку. Хоч руками стягай — лізуть до вух, радісно усміхнені губи, і це тоді, коли від слів Блукача повзе по шкірі крижаний, могильний холод… І Луар. Про Луара. Про нього…

…Потім заговорила Торія. Здається, вона плакала; здається, вона покладала на себе якусь всесвітню провину, провину й за Луара, й за прийдешній кінець світу — теж…

Блукач обірвав її відразу й жорстко. Піди на кухню, сказав він, і застроми руку у вогонь… І насолодися самокатуванням, а тоді повертайся…

Він бачив мою посмішку. Він таки її помітив, хоч я прикривалася та відверталась. Від марних зусиль приборкати власне обличчя в мене боліли губи; я посміхалася, як лялька чи мрець.

Торія замовкла. Егерт спробував щось запитати — і затнувся. Рука його несвідомо терла обличчя, дряпала щоку від вилиці до підборіддя.

— Мені має бути байдуже, — повільно зізнався Блукач, і прозорі очі його ледь прикрилися шкірястими повіками. — Вирішуєте ви… Чи вартий цей світ… таких зусиль? Може, Луарові… краще залишитися тим, ким він є? Брамником?

Паскудний світ, подумала я. Флобастер з перерізаним горлом…

Туга впала на мене, як мішок. Повернутися назад. Повернутися в той день, в День Превеликої Радості, коли ми прибули в місто, сповнені надій… Повернутися б, та там і залишитись. А Луар…

— А чому ви не відчинили? — спитала я пошепки.

Даремно спитала. Здоровий глузд запізніло затулив мені рота: дурепа! Чи ж із тобою говорять! Прикуси язика!

Блукач повільно повернув голову — але так і не глянув на мене. Його очі зупинилися на Торії:

— Даремно ви так його назвали. Тепер він повторює… Але на відміну від мене — доведе до кінця. Незначний шанс… Але він ваш. І світ, взагалі, швидше ваш, аніж мій…

— Наш син, — сказав Егерт ледь чутно. — Наш.

Торія підвелася; на паперово-білу шию впав чорний локон:

— Нам не страшно й умерти, — повідомила вона майже весело. — Ми вже стільки разів…

— Вирішуйте, — зронив Блукач і підвівся теж. — А я, з вашого дозволу, хочу пити.

Він жестом зупинив Егерта, який потягся був до дзвіночка; ступнув до дверей, узявся за ручку — і озирнувся на мене. Ох, як він умів усе пояснити поглядом. Коротко й зрозуміло.

Мене ніби водою змило. Слід було піти раніше, треба було зміркувати самій і залишити їх наодинці.

Я зачинила за собою двері, обома руками вчепилася в свою зсудомлену посмішкою щелепу, намагаючись зірвати її геть; отут-то й з’ясувалося, що Блукач нікуди не пішов, що він стоїть поруч. У напівтемряві коридору тьмяно поблискував кручений ефес; я відсахнулася.

— Тобі справді цікаво, чому? — його прозорі очі виявилися зовсім поруч. — А як по-твоєму… Світ дійсно такий поганий?

Подітися було нікуди. Я перевела подих:

— Але ж іншого немає…

— А якби був? Раптом?

Гарний світ, подумала я гірко, — це світ, де Флобастер живий і Луар мене кохає…

— Уяви собі, — у напівтемряві блиснули його зуби, — що ось десяток кроликів грається на галявинці… І всім добре. Ось приходить лис… І перегризає комусь горло. Страшно, кров на траві, хрускіт кісток… А що інші, ті, хто залишився живий? Радіють. Тому що гостріше відчувають життя… Насиченіше. Світ, де неможлива смерть… Прісний. Так?

— Не знаю, — сказала я глухо.

Далла здивовано дивилася на нас із нижнього сходового майданчика. Кролики радіють життю… Але якщо вже лис занадився, то завтра може бути чия завгодно черга. Кролики ж бо всі однакові… А люди часом не можуть жити після втрати того, хто поруч. І думають: краще б це був я.

Блукач дивився й мовчав. Я теж мовчала під його поглядом; нарешті його рука схопила мене вище ліктя:

— Я мушу напитися… Ходімо в кухню, а ти скажи мені поки… Якби ти була Брамником — відчинила б?

Я дивилася під ноги. А що мені, справді, цей світ? Цвинтар добрих намірів… Та широка калюжа на роздоріжжі, звужені очі Луара… Тарілочка з мідяком на денці. Прим’ята трава перед лігвищем Сови…