Марина Дяченко - Спадкоємець

— Не знаю, — я проковтнула грудку. — Але ви ж бо не відчинили?

Він дзвякнув кухлем об стінку цебра з водою. Закинув голову; дивитися, як він п’є, було вже задоволенням. Флобастер сказав би — «артистично п’є». Смачно, красиво й разом з тим жадібно — мені теж схотілося води. Безсторонній старий — і життєлюб, виявляється…

— Я хотів тобі сказати, — він витер губи, — тільки тобі… Якщо він піде до дверей, але не виконає… не здійснить, не відчинить… Тоді на нього чекає смерть. І жахлива смерть. Я знаю… Мене витяг із Передсвіту Ларт Легіар. Але я — не Ларт, я так собі, маг-не маг… Я його не витягну. Вирішуй ти теж. Або він відчинить і… зіллється, з’єднається з Тим… Або вмре, як я сказав. Ти думаєш… що краще?

З опущеного кухля в його руці капала вода. Кожна крапля розпливалася на підлозі, як маленьке чорне сонце.

— Не знаю, — сказала я сухим ротом. — Не знаю.

Три свічки на низькому круглому столику. Мостини, що вгинаються під ногами. Він почувався важким, незвично потужним і тому неповоротким — а баритися не можна, хтось, що оселився в свідомості, квапить і під’юджує, швидше, швидше, ось уже від нетерплячки тремтять руки, ніби йшов по безводдю й зустрів струмок…

Три вогні зрослися в один. Ось. Ось воно; Амулет на мокрій долоні. Химерний отвір, залитий вогнем. Світлі ворота…

Потрібно тільки зробити крок. Перший крок.

Вогонь огорнув його від голови до ніг. Мереживні язики спліталися, як стебла плюща, лягали на плечі царською мантією, спадали, немов складки небаченого вбрання… А потім вогненні ворота залишилися позаду, знову на долоні, але вже позаду, й Амулет безсило захитався на своєму ланцюжку.

Луар стояв перед безоднею. Праворуч і ліворуч темніли застиглі водоспади тканин, а над головою не було ні неба, ні стелі. Біля ніг — чотири круглі мідні монетки, прибиті в ряд до старих, темних, розсохлих дощок, які безгучно приймали кожен крок.

Швидше. Швидше. Я так поспішаю.

Хробачок, що дряпає в душі: швидше! Вгамуй мерщій свою спрагу. Зараз…

Він озирнувся.

Двері. В кінці довгого коридору між тіней, що падали згори Там…

Швидше, але не озирайся. Зробив крок — не озирайся, тільки вперед. Іди.

І він пішов. Під його вагою дошка напружилася, як натягнутий лук.

Не озирайся.

Ось так. І жив хлопчик, і був він щасливий… А біля порогу його дому… Чарівне, симпатичне цуценя в холоднечу знайшло в заметі закляклий котячий труп… Воно думало, то іграшка. І воно гралося…

Море любові. І ось тебе викинуто на каміння, тому що ти не дельфін, а пацюк… Здохни.

Або ось, купа сміття, і на краю якогось ящика — висохла троянда. Чорною головою донизу, сухі колючки відстовбурчені на стеблі, грубому, як тростина… До чого це?

Сонце, червоне, ніби колесо. Мати повертається додому, й сонце лежить у неї на голові, неначе багряна таця. Тонкі руки, тонкі пальці, білі й холодні, запах зими та свіжості, і — «стривай, простудишся, я з морозу»…

А там цуценя бавиться котячим трупом. І довго, довго бавитиметься… Але я не побачу. Вікно вкрилося памороззю…

Свічку задмухали… Так, я пам’ятаю. Ім’я — як звук крапель. Напівстертий грим на щоках… Я витатиму над землею, я буду Тим, Хто Прийшов Ззовні — але тебе я пам’ятатиму, й кожна згасла свічка поверне мені твій запах. Я зумисне гаситиму їх, задуватиму багаття й пожарища — але й ти все сказала, хіба не так? Я не маю сили, щоб змінити те, за що ти дорікнула мені. Я взагалі нічого не в змозі змінити…

Двері.

Ого, ще й як у змозі. Одна велика зрада… Або зміна. Те саме. Той, що змінив… Той, що змінює… О Небо, збережи мій розум. Ти, Сило, допоможи мені…

Двері!

А ти, сестричко — ти не зрозумієш мене. Ти надто мала… Залишайся такою. Як би я хотів бути таким, як ти… Твоїм братом, але близнюком. І вічні п’ять років…

Останній крок. Так близько… Велетенський іржавий засув горнеться до рук. А там, за Дверима…

Це я. Це я чекаю на тебе. Це ти чекаєш на себе оновленого, себе сьогоднішнього. Ну ж бо.

Збіговисько короїдів у тілі цих дверей.

Хочу послухати, як риплять твої завіси.

…І Алана теж відчувала — тому була незвично тиха й покірлива; всі ми сиділи, щільно пригорнувшись одне до одного.

Блукач стояв до нас спиною — а його оголена шпага лежала на підлозі, начебто стрілка баштових дзиґарів.

Останні хвилини.

Переривчасто зітхнула Торія.

Про що він подумає в ту мить? Перш ніж стати чудовиськом? Про що згадає і чи згадає взагалі? І про що подумаю я, коли світ нахилиться, ніби шахівниця за мить до падіння?