Марина Дяченко - Спадкоємець

Який дивний дім. Обплила свічка всередині скляної кулі… І мовчить під шаром пилу замкнений клавесин. І мостини, що риплять на різні голоси, але те рипіння неприємно схоже на слова, повторені слова…

Звук дверей, що зачиняються.

(Ззовні).

Сходи під його ногами стогнали, повторюючи те саме незрозуміле словосполучення — чи то скаргу, чи погрозу. Віщун…

— Я ніколи не провіщав, — сказав Луар услід постаті, яка вислизала.

(Але ти бачив Великого Лаша).

— Але ти бачив великого Лата, — докірливо повторив голос з-під каптура.

У рівному, м’якому голосі невловимого співрозмовника Луарові почулась іронія. Не дивно, що Фагірра володів умами — такі точні й такі тонкі інтонації…

— Божевільного Лаша, — вимовив Луар повільно. Фагірра кивнув:

— Він міг зробити це вже тоді.

(Уже тоді).

Кроки, що віддаляються. Безгучно повертається ручка дверей; на старих сходах товстим шаром лежить пісок. Мушлі та сухі водорості, начебто сходами давно й довго біг струмок… А потім висох.

— Де буду я, коли ти ввійдеш?

(Скрізь).

— Де будеш ти?

(У тобі).

— Як у оболонці?

(Як у долоні).

Луар опустився на сходинку. По стовпчику поруччя спускалася багатоніжка.

(Ти Спадкоємець. Сила Луаяна та воля Фагірри, твого батька).

— Мій батько…

По піску зашелестів край довгополого плаща. Луар підвів голову; плащ цілковито приховував постать, а каптур закривав обличчя, тільки рукав відкинувся та оголив вузьку білу руку з татуюванням на зап’ясті. Цеховий знак учителя фехтування.

— Навіщо? — запитав Луар пошепки. — Мор… Ця колосальна могила… Навіщо?

Плащ зметнувся, ніби потривожений вітром — але вітру не було. Стонога зірвалася з поруччя й перетворилася на засохлий порожній колосок.

— Ти зрозумієш, — глухо сказали з-під каптура. — Ти зрозумієш. Я не вмів.

(Ти успадковуєш).

— Божевілля? — здивувався Луар.

Людина перед ним скинула каптур. Луар заціпенів, коли зустрівся з поглядом сумних сірих очей. Опущені кутики губів, налиплі на чоло біляві пасма. Батько.

— Батько… — сказав Луар пошепки.

Фагірра кволо посміхнувся. Повернувся й пішов геть, підмітаючи краєм плаща уривки павутиння. Знову звук дверей, що зачиняються, — але вже незмога бігти слідом.

(Впусти).

— А…

(Ти породжений бути Брамником).

— А ти…

(Не я. Ти).

— Зміна, так? Світ навиворіт? Інший світ, так?

(Ти сам вирішиш).

— А що буде з…

Смішок.

Він спіймав рукою Амулет; стиснутий у мокрій долоні, іржавий медальйон запульсував — чи то застерігаючи, чи, навпаки, підбурюючи. Він впустив його й затулив обличчя руками; червону темряву прорізували білі спалахи: «З неба здерли шкіру… і вода загустіє, як чорна кров… петля туману на мертвій шиї… дивися, ліси простягають коріння до рваної діри, де було сонце…»

— Так буде?

(Ідуть зміни).

— Зміни — так?

(Зміни. Впусти).

— Але…

…Страшно й солодко. Як тоді, коли мишка… Він боявся, що вона вислизне. Він довго прив’язував її до ніжки стільця, і завмирало серце: він вершить. Хтось цілком перебуває в його владі… Цілком. І, можливо, після насолоди владою уже й не варто братися за щипці — але він жадав відчувати ще й це. Страшно й солодко…

І очі матері. І той її голос…

Це — було.

(Ти зрозумієш і поцінуєш. Ти для цього народжений. Призначення).

…Важкий канделябр, що розбиває обличчя. Усім приносиш нещастя…

— Я для цього створений… виродком?

Смішок.

(У жерлі вулкана гаряче).

Луар здригнувся. Заплющив очі:

— Гаряче…

…Його шкіра стала застиглою кіркою магми, нестерпна спека, вибух — і червона лавина, що хтиво припала до покірливого тіла гори, яка ледь здригається…

Зовсім не схоже на ті ночі з Танталь. Там він боявся скривдити чи поранити… А лава не може не палити. Лаві смачно спопеляти.

Стікає сходами пісок.

(Там, на схилі… мурашник. Пам’ятаєш?).

— Ні, — чесно зізнався Луар.

(Три сотні життів… Пам’ятаєш?).

— Ні.

Розпечений язик, що вилизує земну плоть. Нестерпно прекрасно, як вгамування спраги, ні — як найвища мить кохання…

Віддалені кроки. Шелест плаща. Пильний погляд.

Іржава пластинка Амулета гойднулася на ланцюжку; він накрив її долонею, як того давнього метелика:

— Я розумію, про що ти. Розумію.

Він говорив повільно й начебто над силу; кожної наступної фрази доводилося чекати хвилину, і Солль встигав зробити нове коло по кімнаті, а Торія — глибоко, переривчасто зітхнути. Я стояла за спинкою її крісла й бачила смужку паперово-білої шиї над строгим темним коміром.