Марина Дяченко - Спадкоємець

І я теж билася об свою плівку. Всі ми билися об свою плівку, намагаючись прорватися туди, де був зараз він; наші душі розбивалися, ніби мухи об зачинене вікно.

І я була Блукачем. Він бачив більше — але стояв до нас спиною, і тільки короткі невиразні уривки…

«І вона ввійде, і Брамник відчинить, і стане їй слугою і намісником…»

«Петля туману на мертвій шиї. Бачиш, із неба здерли шкіру… І вода загусне, як чорна кров…»

«І вона ввійде!»

«І вона ввійде!»

«І вона…»

І тоді клубок, що стояв у мені, вирвався назовні.

Те, за що не страшно вмирати. За що навіть весело вмирати — та хоч зараз, тільки…

До однієї істоти.

Чотири інших істоти…

І цей Блукач із випаленою душею, що в маренні повторює ім’я…

…якого я ніколи не чула.

І ящірки. Маленькі золотаві звірята на підлозі, на столі, на моїх колінах…

Ящірки з чужого марення.

…і що болячіше, то міцніше сплітаються пальці.

Приречені. Назавжди. Приречені на цей біль…

…і слава йому.

Праматір дверей.

Грань між світом і тим, що Поза.

Прообраз твій — біля кожного порогу. За порогом — Двері.

І на порозі — Брамник.

Я, Брамник, хочу почути, як риплять твої завіси.

Я хочу побачити, що буде зі світом і що постане на його місці.

Я хочу…

Не озирайся. Там попелище. Запізно.

…Обвуглений сад із горілими трупиками солов’їв. Так влаштовані павуки, що живуть у цій банці, такій величезній, що горлечко її здається небесами… Ось тягнеться довірлива рука, бажаючи, можливо, доторкнутися чи погладити, — і ось її припікають розжареним залізом. Навіки… Тому що той, хто я, ніколи не буде зрозумілий тим, хто не я. І кожен із нас — голка в тілі іншого, голка, здатна відчувати біль…

Подушечка з пичкою, що сміється. Голки в щоках, голки в очах…

Звідтоді, як я втратив себе… Я втратив себе. Частка мене залишилася там, у залитій сонцем кімнаті, де можна співати, сміятися й плакати, знаючи, що тебе почують…

Як важко рухається засув. Як важко ти дихаєш — там, за Дверима; ти стомився чекати? Ти виявляєш нетерпіння? Ти, в кого в запасі вічність?

Вічність — як порожня кімната. Сумне заняття — тинятися там з кутка в куток

У мене тремтять руки… І теж не терпиться. Маленький хробачок у душі — той самий. Мишка, прив’язана до ніжки стільця; її біль — моя влада. Кат, син ката…

А чому ти дотепер не тут? Стільки разів уже був? І ніхто не відчинив?

Миті — як пісок. Учора я ввійду, завтра народився ти.

Ніхто не зажадав правити світом? Разом із тобою? «І Брамник відчинить і стане їй слугою та намісником»? Де твої намісники, Сило?

Тільки двічі. Третя спроба — чарівна.

Ти жартуєш… Ти не любиш магів. Вони огидні тобі… Але я так і не став магом до кінця. Я — маг-не маг… Як Руал Ільмарранен…

Вогненну лаву він зміняв на сльози та шмарклі.

Якщо я не впущу тебе… Ти прийдеш знову?

Впустиш. Ти для цього народжений. У тебе нема іншого шляху. Швидше.

Зізнайся — прийдеш?

Я ввійду. Я ввійду! Хто б не був… Ти граєшся не з вогнем навіть, а… не жартуй. Швидше, Луаре.

Не гнівайся… Звичайно, я відчиню. Один тільки раз озирнутися.

Не озирайся. Там порожньо.

Один погляд у цю порожнечу, що колись була життям.

Ні.

Один погляд…

Ні!

Там…

Нічого. Попелище. Ні! Не…

Вибух.

Тріснула плівка. Тріснула й розповзлася, скручуючись у рурочки, осідаючи…

До ніг Танталь упала зазубрена дзеркальна скалка.

Несамовитий заклик. Заклик із останніх сил — Луаре…

Він озирнувся.

Примара долоні на залитому дощем склі. Ниточка диму над погаслим світильником. Вологий пісок, ноги провалюються по кісточки, книжковий пил, дзенькіт клинків… Вузька труна, що пливе над сходами, вежі, що відбиваються в річці, мокрий прапор, що обліпив обличчя прапороносця…

Білі до блакиті подушки. Складка…

Зморшка на її обличчі. Тендітні суглоби білих пальців.

З останніх сил простягнені руки. Дотягтися…

Зім’ята трава. Тріска в потоці…

Луаре!!!

— …Врятуй! — кричала я Блукачеві.

Губи старого безгучно ворушилися, і я розуміла слова. Два шляхи. Тільки два… Впустити або вмерти. І якщо він обере…

Щоранку, коли теплі промені, коли теплі губи, коли рука, що відкидає фіранку… Щовечора, коли багаття у дворі, коли книги й лампа, голоси, жовте світло твоїх вікон… І все це…

Два шляхи.

Зупинися!

Засув завмер, потім востаннє заскреготів…

…і впав, звільняючи вхід.

Блукач відсахнувся, затуляючи очі руками. По моїх думках різонув його безгучний крик; хвиля жаху, сірого й твердого, ніби наждак. І дитяча рука в моїй долоні відразу зробилася холодною, мов лід. І шпага на підлозі забилася, начебто змія, що її душать.