Марина Дяченко - Одержима

Це була надзвичайно тиха для лікарні ніч. Нікого не привозили ось уже півгодини. Тьмяне світло відбивалося від тьмяного лінолеуму на підлозі, від тьмяних кахель на стінах; Ірина кралася до кабінету з табличкою «Черговий лікар».

На годиннику було пів на третю.

Ігор звів голову.

Дивна жінка стояла перед ним, приклавши пальця до губів; він поморщився. Потилицю ломило дедалі дужче.

— Як Юлія? — пошепки спитала жінка.

Ігор покрутив важкою головою:

— Тут лікарня, а не прохідний двір. Є ж якісь правила пристойності…

— Їй ліпше?

— Хто ви така?

— Я відьма, — жінка всміхнулась. — Ясновидиця. Цілителька… Ігоре, ви ж славно посиділи на Великдень із Митею, з Юлею і з цією, як її, зубатою такою… Лізою?

Ігор насупився:

— Це Митя розказав?

— Ні, — жінка всміхнулася. — Я бачу… — вона театрально затулила очі долонею. — От сидите ви рядком, перед вами на столі… що це? Пляшка мартіні… Ти сидиш біля чорнявої дівчини, молоденької, зубки в неї великі… Хочеш помацати за коліно, а вона не дається. А поруч із нею Юлія. Всміхається… Руку поклала цій чорнявенькій на плече… Бачу…

— Вражає, — Ігор гмикнув. — Що ще бачиш?

— Біду твою бачу. Чорні думки. Порятунок, — твердо відповіла Ірина.

Криво посміхаючись, Ігор відкрив свій ноутбук. Знайшов фотоальбом. Знайшов папку «Великдень, добре сидимо».

Відкрив фото. Повернув ноутбук до Ірини:

— Оце ти бачила, чарівнице? Чи щось іще?

Вона подивилася на фотографію — і раптом страшно змінилася на лиці. Ніби їй показали казна-який жах — хоч фото було найпростішим: сидять четверо п’яненьких мармиз за столом, радіють життю…

На фотографії їх було четверо.

Ірина тремтливими руками витягла з сумки свій екземпляр у пластику. Точнісінько той самий знімок — але, віддаючи їй фото, Митько обрізав його по лівому краю. Залишилося тільки — Ірина вибалушила очі — залишився тільки краєчок рукава, який Ірина мала за фрагмент диванного валика… Та ще коліно під столом…

На оригінальній фотографії ліворуч, біля Ігоря, сидів Митя.

— А хто ж камеру тримав?!

— Знято зі штатива, — відгукнувся здивований Ігор.

Митя всміхався на фото — широкі плечі розправлені, довгий хвіст за плечима, вільний піджак, жовта сорочка; на шиї в Миті була синя в смужку краватка з Міккі Маусом.

Митя Чеканкін закінчив розбирати документи.

Склав стосиком на краю стола. Склав камеру, флешки, карти пам’яті зі своїми роботами.

Запустив переформатування диска на комп’ютері.

На аркуші паперу А4 написав олівцем: «Я винен у смерті людини».

Порвав на дрібні стьожки. Написав на іншому аркуші: «Юлю, я винен, до зустрічі».

Порвав на крихітні клаптики.

Пройшовся по квартирі. Визирнув у вікно — другий поверх; спробував відв’язати білизняну мотузку на балконі — не зміг. Тремтіли пальці.

Дістав ножиці з шухляди кухонного стола.

Задзвонив мобільний телефон; на дисплеї висвітилося: «Відьма».

Митя вимкнув телефон, вийняв SIM-картку й викинув у відро для сміття.

Ірина вилетіла на середину вулиці, розмахуючи руками; машини, замість пригальмовувати, об’їжджали її й додавали ходу.

— Спокійніше! — кричав демон, сам дуже далекий од спокою. — Спокійно, є час! Немає заторів! Виклич таксі по телефону!

Повний місяць висів над містом.

Морщачись, кремсаючи, Митько все-таки відрізав шнур на балконі — ножицями. Приніс до кімнати. Спробував зв’язати петлю, але стара мотузка була занадто товстою й негнучкою, наче дріт.

Митько відчинив шафу. Розсипав одяг, заштовхав назад; посмикав у руках тонкий шарф. Кинув.

Звідкись вивалилась і розкинулася на підлозі смугаста краватка з Міккі Маусом. Тонка, легка шовкова краватка.

— Не троє, а четверо, — бурмотіла Ірина. — Ти, демоне… Ти що, не бачив?!

— Дивитися треба було краще, — огризався демон.

— Кому дивитися? Ти демон! Ти повинен такі речі знати!

— Що я ще повинен?!

Водій таксі дивився на дорогу очманілими очима, але мовчав.

Митя так і сяк покрутив у руках краватку.

Прив’язав петлю до турніка в одвірку.

Ірина металася серед нічних дворів:

— Де тут третій корпус? Де?!

— Я не знаю! — репетував демон.

— Ти хоч щось узагалі знаєш?!

Два бомжі на лавочці здивовано перезирнулись.

Митя налив собі коньяку. Випив. Закусив лимоном.

Петля чекала.

Митя приніс із кухні табуретку, коротко зітхнув, подивився вгору…