Марина Дяченко - Одержима

Ірина, перечіпаючись, бігла нагору сходами. Квартира вісім…

Ірина всією долонею натисла на кнопку дзвінка.

Митя здригнувся від дзвінка у двері. Поспіхом надів петлю на шию…

Годинник показував четверту — і десять хвилин. Час Години Бика; час, коли бадьорим найбільше хочеться спати, а сплячі прокидаються од жахіть.

Час, коли серцевий ритм планети прослуховується слабко. Година Бика.

— Не дзвони, — сказав демон. — Гірше буде.

— А що мені робити?!

— Три хвилини лишилося.

— Ти що, знущаєшся?!

— Іро, якщо він помре — ти помреш теж.

— Гад, — прохрипіла Ірина.

Бабуся в будинку навпроти встала серед ночі — накрапати собі валокордину. Не вмикала світло, щоб не тривожити сина й невістку.

У місячному сяйві двір був незнайомим і казковим; бабуся замилувалася відблисками світла, іграми тіні і раптом ледь не впустила склянку — по той бік двору, за якихось шістдесят метрів, доросла жінка лізла на дерево, як Тарзан. Ось вона зависла й ледь не впала… Ось вона перебралася на балкон…

Задихаючись, Ірина вивалилася на балкон квартири номер вісім. Через два шари тьмяного скла, через шпарку в нещільно затягнутих шторах побачила довгасту фігуру — людини на табуреті…

— Вікно! — крикнув демон.

На балконі валявся мотлох — серед іншого стілець без ніжки, який давно відслужив своє. Підхопивши стілець двома руками, Ірина замахнулася…

Митя зволікав. Перед смертю він хотів згадати найкраще, що було в житті, але спогади не йшли; лізли в голову якісь сварки, образи, щось незначне, а головного — гарного — не було. Та це ж не означало, що Митине життя минуло марно?!

І от коли він згадав, нарешті, як сміється задоволена Юля, і вирішив, що цього вистачить, — у цю саму хвилину шибка, що відмежовує кімнату від балкона, лопнула.

— Стояти!

Завмерши, застигши, Митько дивився, як приземляється на всіяний скалками килим відьма — справжня відьма, вишкірена, розпатлана, з небезпечним блиском в очах:

— Ти що робиш, га? Ти куди поліз?! Совісті в тебе нема! Бога не боїшся, скотина така! Ану швидко злазь!

І Митя зрозумів, чого він чекав усе життя, заради чого народився — заради цього окрику, наказу дорослої людини йому, малюкові, бути хорошим.

І заплакав.

Важко дихаючи, хлопець зупинився посеред Лізиного двору. Роззирнувся:

— Цей під’їзд? Чи той?

— Цей.

— Який поверх?

— Стривай, — сказала Ліза, яку хлопець, як і раніше, ніс на руках. — Мені треба… якось себе до ладу… Давай на лавочку.

Не сперечаючись, хлопець опустив її на лаву перед дитячим майданчиком. Наближався ранок; місяць сховався, у темних ще кронах прокинулися перші пташки. Небо зблякло, готуючись прийняти світанок. Ліхтарі горіли.

Ліза вийняла з сумки, дивом уцілілої в колотнечі, пудреницю. Прискіпливо оглянула ніс. Швиденько зачесалася щіточкою. Хлопець чекав.

— Ти що, мене до квартири потягнеш?

— А що робити, якщо ти шкандибаєш і не можеш іти? Який поверх?

Ліза поворушила ногою. Поморщилась і всміхнулася:

— Четвертий.

— Не питання.

З кожною хвилиною у дворі світлішало.

— Мама мене вб’є, — задумливо сказала Ліза.

Хлопець не відповів.

— Мене, між іншим, звати Ліза…

— Мене — Артур, — помовчавши, відповів хлопець.

У кущах увімкнувся, наче радіо, соловейко.

— Котра година? — прошепотіла Ліза.

Артур подивився на свій годинник:

— Пів на п’яту.

Пів на п’яту; антикварний годинник у відьминій квартирі пробив один раз. Засмучена Віка спала на дивані, поклавши мобільник біля подушки.

Пів на п’яту; Ігор приніс Юлі склянку води. Вона звелася на лікті: заважала крапельниця.

— Можна зняти цю дурню?

— Пий.

— Це вода? А можна кави? Або хоч би кока-коли?

Митя Чеканкін сидів на підлозі своєї квартири, біля перекинутого стільця. Ірина ножицями зістригала з турніка чорно-синю шовкову петлю.

— Як це — вона жива? — бурмотів Митько. — Як — жива?!

— Ти сказав їй, що пішов до відьми, аби та навела на неї пристріт?

— Сказав… — Митькові губи розповзлися макаронинами.

— Вона тобі помстилася. Вона хотіла, аби ти подумав, що вона померла. Вона хотіла, щоб ти покаявся.

— Як… Як?

Насилу тримаючись на ногах, він почовгав на кухню. Дістав з відра для сміття чип, вставив у телефон, набрав номер:

— Ігор?!

— Так, — відгукнулися на тому кінці дроту. — Не спиш?