Марина Дяченко - Одержима

Швидко осмикнулась.

У неї був час подумати про художника Митю, про Юлю зі специфічним поглядом на помсту, про Ігоря з його імпотенцією, про Лізу, випускницю педагогічного коледжу. У неї був час; але думати про них — це було б лицемірством.

Тому вона поставила єдине важливе запитання:

— Що тепер буде зі мною?

І знову не одержала відповіді.

— Розумієш, дорогенька, приворот — сильнодіючий засіб, я його застосовую, коли вже ніщо не допомагає. А у твоїй справі радше, відворот треба дати розлучниці.

— Сім років із чоловіком прожили — він убік навіть не дивився!

— І не буде… Це вона його привернула, знаємо як. Такі речі потім назад повертаються, їй же на голову. Горем. А поки що ми зробимо відворот — мужик сам повернеться… А сама не хочеш наліво сходити, щоб йому, зрадникові, стало соромно?

— Ні, ні!

— Усе одно проведемо обряд жіночої привабливості, воно й само по собі непогано. І для здоров’я, до речі, корисно…

За вікном стояла неприродна для вересня спека. З ранку до ночі світило сонце, зате у відьминій кімнаті було прохолодно, наче в льоху. Аромат пахощів стелився в кондиційованому повітрі.

— Обряд жіночої привабливості я сама намагалася робити, — зізналася клієнтка. — За книжками…

Ірина докірливо сплеснула руками:

— Ну як же так можна! От зуби ти собі сама свердлитимеш? Чи стрижку модельну сама собі — зробиш?

— Ні, — клієнтка почервоніла. — Я так, знаєте, опівночі сіла перед дзеркалом, дві свічки поставила й прочитала замовляння: «Сидить дівчина-краса біля лютого пса, вранці випадуть роси, гарна я, гарні коси». Відтоді здоров’я в мене ніякого й краси теж поменшало…

— От наробите казна-чого, а майстер потім мусить морочитися з вашою творчістю, — Ірина зітхнула. — Добре. Добудь мені фото розлучниці, фото чоловіка і якусь його річ — гребінець, хустинку, краватку…

— А допоможе? — несміливо кліпнула клієнтка.

— Досвід роботи — п’ятнадцять років, — суворо сказала Ірина. — Ліцензія, — кивнула на стіну, де висіла грамота з печаткою. — Ніхто досі не нарікав. Почитай хоч би відгуки на сайті.

Справи йшли, як у давні добрі часи: на порозі бабиного літа чоловіки легко піддавалися привороту, юні діви хотіли заміж, і всім без винятку були потрібні гроші. Ірині, яка з появою демона зазнала фінансових втрат, доводилося тепер працювати, як волові, і братися за все поспіль: одвороти, замовляння, талісмани, а заразом депресії, неврози, жадібність та людські лінощі. Вона почувалася навперемінки то асенізатором, то ескулапом; провівши клієнтку, вона відсунула штору й стала біля вікна — у хустині, як працювала, і в довгій білій хламиді.

Пишна, ледь пожовкла липа затуляла її від цікавих очей. У просвіті між листям Ірина бачила, або могла вгадати, зелений двір і гамірну вулицю в прогалині між будинками. Людей можна було впізнати за голосами: чоловік говорив по мобільному, пенсіонерки базікали на лавочці, дошкільнята верещали, ганяючись одне за одним. Дівчинка, що прогулювала школу, з гуркотом прокотилася на роликах, мов легкий танк.

— У цьому мурашнику, — подумала Ірина вголос, — щодня хтось народжується і вмирає. Десятками, сотнями.

— Ага, — погодилася Віка, міняючи пахощі на підставках.

— А якщо знати заздалегідь, що станеться?

Віка здивовано повела на неї оком.

— Урятувати людину, — вагомо продовжувала Ірина. — Ти кого-небудь рятувала?

— Я ж не відьма, — смиренно визнала Віка.

— Я не про те, — Ірина всміхнулася. — Уяви, що ти знаєш. І все змінюєш. Вони залишаються живими.

— Хто?

— Усі.

— Це ненадовго, — сказала мудра Віка. — Ніхто не безсмертний… До речі, я тобі твій фотоапарат привезла, дуже дякую. І я там фотки не вбивала — глянь.

Торік узимку Ірина купила собі фотокамеру — непогану цифрову «мильницю», але після того майже нічого не знімала. Зате Віці, яка сама ростила дочку, раз у раз треба було закарбувати то Дашине шкільне свято, то пікнік, то Дашу на пляжі, то Дашу з друзями в зоопарку. Щоразу вона просила камеру в Ірини й щоразу з вдячністю повертала.

Фотоапарат лежав на кухонному столі. Віка вперто не «вбивала» свої знімки — ніби комусь, крім матері й дочки, могли бути цікаві всі ці сімейні сцени.

— Дуже мило, — сказала Ірина, не дивлячись. Навмання перегорнула на екрані кілька фотографій — як зазвичай, Даша в різних варіантах: багаття, шашлики, тьмяні дурнуваті знімки, як буває, коли випадково натискаєш на спуск…