Марина Дяченко - Одержима

— Ігоре, а Юля… вона…

— Жива, жива.

— Жива?!

Після короткої паузи в слухавці почувся жіночий голос:

— Я таких, як ти, десяток переживу, Чеканкін.

Жінка засміялася. Зв’язок увірвався.

— Чому? — прошепотів Митько у спорожнілу слухавку.

— Тому! — люто відгукнулася Ірина. — Тому, що ти до мене прийшов, пам’ятаєш?

— Відьма, — Митько розглядав її, наче вперше бачив.

— Так тобі й треба! — люто сказала Ірина. — Надалі будеш… розумнішим.

— Ти зняла з неї пристріт, — прошепотів Митя. — Дякую.

— Ніякого пристріту, — Ірина плюнула, — я їй нічого не робила.

— А… що з нею… тоді?

Ірина кинула йому сіру картонну упаковку — невиразний малюнок, великі ієрогліфи.

— Що це? — промимрив Митько.

— Китайський засіб для схуднення. Дуже дієвий. Із хмарою побічних ефектів. Не сертифікований.

— Вона…

— Ти казав їй, що вона погладшала? І не годиться в моделі? Ти відмовлявся її знімати, доки не схудне?

Митько відвів очі.

— Гостре отруєння, — сказала Ірина.

Митько скорчився:

— Вона перша… мене зрадила. Змія!

— А що ти їй сказав, пам’ятаєш? Як ти показував їй ці фото, як порівнював, як насміхався?

— Це все було не так…

— А як? Ти, художник, розповідав Юлі, що в неї груди в’ялі й дупа товста, а Лізу наводив як зразок? Лізу, котра на десять років молодша?!

— Це творчість, — промимрив Митько. — Це… мистецтво.

— Мистецтво…

Ірина витягла з сумки й поклала перед ним фотографію в пластиковому файлі:

— Твій друг тебе ненавидить. Твоя колишня кохана — змія, як ти правильно розумієш. Дівчинка, яка тебе кохала, але якій ти не потрібен. Оце твоє життя.

— Віддай мені мою краватку, — з тугою попросив Митько. — Навіщо ти взагалі прийшла? Навіщо розбила вікно?

Ірина озирнулася на демона. Той стояв, схрестивши руки, величний і монументальний. Кивнув, ніби благословляючи.

— Я відьма, — сказала Ірина. — Я наказую тобі встати й жити.

Вона підійшла до стола й виклала з гаманця гроші:

— Це те, що ти мені заплатив. Чужого не треба — пристріту не було.

Митя дивився на неї згори вниз очима, повними сліз.

Вона пішла. Потім повернулася.

— Та припини, я сама така, — сказала з несподіваною теплотою. — Я… така сама, як ти. Тому живи… і більше не гріши.

— Мамо, вибач, я пізно, тобто рано… Я ногу підвернула. Це Артур.

— Е-е-е…

— Я піду…

— Може, хоч чаю?

П’ята ранку.

Світанок.

Повертаючи Миті неправедні гроші, Ірина випатрала гаманець і тепер лаяла себе на всі заставки. Жест був гарний, але грошей стало шкода уже через три хвилини, особливо коли з’ясувалося, що не вистачає навіть на таксі.

Вона вийшла з під’їзду й зупинилася посередині зеленого старого двору. У напівтемряві співали пташки. Світало.

Сусіди, що було прокинулися від звуку битого скла, поховалися назад. Тільки в будинку навпроти боязко бовванів спостерігач — бабуся. Не бажаючи привертати увагу, Ірина швидко пішла, не дивлячись куди — до автобусної зупинки.

З кожною секундою світлішало.

Вона зупинилася, здригаючись од ранкового холоду, під жовтою дошкою з розкладом автобуса. Перший на лінії, якщо вірити розкладу, мав з’явитися тут о шостій тридцять.

Демон стояв поруч, ніби чогось чекав. Ірина сіла на вологу від роси лавочку й простягнула ноги. Демон стояв навпроти, з руками в кишенях штанів.

— От і вижили, — пробурмотіла Ірина. — Цього разу.

Вона сиділа на лаві безмежно втомленим мішком. Вона невидимим дирижаблем ширяла над містом — літала, зливаючись зі світанком і з хмарами, і дивилася згори на себе, на зупинку, на ряди будинків та машин, на ранніх пішоходів, на собак і горобців, на калюжі. На віддзеркалені в них останні бліді зірки.

— У мене ж немає ніякої шизофренії?

Демон сумно похитав головою.

Ірина потерла перенісся. Ніколи раніше їй не доводилося розв’язувати питання життя й смерті; ніколи раніше їй не спадало на думку, що ці питання треба розв’язувати.

І тепер вона почувалася дивно. Наче миша, перетворена на сонет Шекспіра. Це не було неприємно… навіть, якоюсь мірою, це лестило, проте ступінь відповідальності, що не кажи, інший… Та й чи може миша бути сонетом?..

— Хто ти, Олегу?

Демон не відповів.

— Ти ангел, посланий на землю, щоб рятувати самогубців?

Демон усміхнувся, але якось болісно.

— Де ж ти взявся? Ким ти був раніше?

Демон промовчав.

Ірина підвела руку. Повільно, тремтячи, рука потяглася до демона — і завмерла за сантиметр від ґудзика на його сірому піджаку.