Марина Дяченко - Одержима

— Зоє! — Ігор розчинив двері кабінету. — Олексію! Чому в кабінеті сторонні?!

— Тому я знаю про ваше лихо, — дуже швидко заговорила жінка. — Про імпотенцію. Знаю, як вас це мучить. Знаю, що ви навіть думали про самогубство…

Ігор витріщив на неї очі. Простий варіант про те, що мерзотниця дібралася до паперів у столі, не спав йому на думку; втома від життя, яка докучала йому протягом останніх місяців, не була задокументована в жодній виписці.

— Ігоре, я вам допоможу, — заквапилася відьма, побачивши тінь сумніву на його обличчі. — Я допоможу. Я знаю як. Завтра відіспитеся після чергування, і я вам зовсім безкоштовно…

У дверях з’явилася літня медсестра і, позіхаючи, підійшов охоронець.

— Чому сторонні в кабінеті? — запитав у них Ігор, без колишньої, втім, люті.

— Пройдімо, — сказала Ірині медсестра, а охоронець подивився докірливо.

— Ігоре Анатолійовичу, — Ірина ласкаво зазирнула йому у вічі, ніби бажаючи побачити крізь них саме дно душі, — повірте, я знаю, що кажу.

І, не сперечаючись більше ні про що, вийшла за сестрою в коридор. Демон був поруч, але ніхто, зрозуміло, його не бачив.

Ігор щільніше зачинив двері. Закрив на засувку.

Про всяк випадок ще раз зазирнув до шафи.

Сів за стіл. Глибоко зітхнув; видихнув.

Зняв слухавку.

— Митя?

— Ну що? — прошепотів нервовий голос на тому кінці дроту.

— Тримайся, — сказав Ігор, додавши голосу відповідної похмурості. — Юля померла.

Ліза брела, спотикаючись, темними дворами. У кущах вовтузилося й гарчало; кілька разів дорогу їй перебігали чорні коти.

Раз вона ледь не наступила на сонного бомжа.

І от, коли, здавалось, уже близько була велика вулиця з її машинами, вітринами й пішоходами, — саме цієї миті, уже повеселішавши, уже впоравшись із нервовим дрожем, вона вийшла просто до скверика, де сиділи навпочіпки й курили троє смаглявих, коротко стрижених хлопців.

— Аллах Акбар, — весело сказав перший, зі шрамом на щоці.

Ліза кинулася геть — і підвернула ногу.

Доплентавшись до лави біля входу до приймального відділення, Ірина важко опустилась на прохолодне, вологе від роси дерево. З-за сусідніх дахів повільно виповзав величезний святковий місяць.

— Хто це телефонував? — запитав демон.

Ірина покрутила головою:

— Дай передихнути… Слухай, сили нема. Просто нема сили. Жерти хочу… У горлі пересохло… Через одну паршиву імпотенцію отак людину на вуха ставити?!

— Багато ти розумієш.

— Ах він бабій, бабій… Догулявся.

— Заткнись!

Ірина відсапалася. Вийняла мобільний, перевірила останній дзвінок. На дисплеї висвітився Вічин номер.

— Так, — вона клацнула пальцями. — Я ж її просила мені не телефонувати… Сказала, сама телефонуватиму…

На годиннику була за чверть друга. Віка відповіла майже одразу.

— Іринко, — голос її звучав придушено, — вона пішла.

— Як?!

— Отак-от, узяла й пішла.

— І тебе покинула?!

Віка сопіла в слухавку.

— Віко?! Ти що, ти… вона зрозуміла, що ти — насправді не хвора, так?!

— Ір, ну я ж не артист із дипломом, — бурмотіла Віка. — Я старалася. Я її вмовляла… Вона пішла.

Ірина дала відбій. Загарчала крізь зуби, розгойдуючись на лаві.

— Не кінець світу, — подав голос демон. — Вона… в такій ситуації… вішатися не стане… напевно.

Ліза плакала.

Від хлопця зі шрамом пахло тютюном і жуйкою. Він тягнув Лізу, не зважаючи на її спроби вирватися.

— Тихо ти!

— Відпусти!

— Куди тебе відпускати, ти ж кульгаєш!

— Пусти, кажу тобі!

Тяглися темні двори, сходив над дахами місяць, і ніхто не йшов на допомогу.

Охоронець дивився на Ірину спідлоба, але без злості.

— Вона тебе любить.

Хотів би я в це вірити, сказало охоронцеве лице.

— Ну аякже. Вона тебе чекає. Народила тобі… (так) си… (ні) донеч… (так) донечок дво… (так!) двох. Знаєш, як дівчатка до тата прикипають?

— Вона мені сказала, що я паразит, — поскаржився охоронець. — І щоб я вимітався на всі чотири.

— На тобі візитку, — проникливо сказала Ірина. — Прийдеш до мене, я тобі життя полагоджу. Дякуватимеш цілительці.

Вона поклала в долоню охоронцеві білий прямокутник зі своїм іменем і номером Вічиного мобільного телефону.

— До сестри йду, — сказала довірливо. — Не можу залишити. Сестра хвора. Лікарі, знаєш, занапастять, а я допоможу.

Охоронець кивнув, як сомнамбула, і відступив. Ірина прослизнула до середини, за нею просочився демон.