Марина Дяченко - Одержима

— Ігоре Анатолійовичу, там родичка домагається…

— Чия?

— Я родичка Юлії Антонової, — жінка протиснулася до кабінету, спритно обминувши масивну сестру. — Я її… Ой.

Вона замовкла, дивлячись на Ігоря, ніби очікувала побачити на його місці когось іншого.

І цей був тут. Двоє підозрюваних в одному місці — дарунок долі; Ірина розпливлася в усмішці:

— Ігор?

Миршавий дивився з підозрою. Він був чимось дуже серйозно пригнічений: щоки запали, очі почервоніли. Переживає через пацієнтку?

— Яке щастя, що Юлечка потрапила саме до вас!

— Немає ніякого щастя, — процідив худий. — Хто ви їй?

— Двоюрідна сестра, — Ірина не затнулася ні на частку секунди.

— Як ви дізналися?

— Тобто? Мені зателефонував Митя Чеканкін!

Недовіра зникла з блондинових очей. «Я тільки сьогодні вранці вперше побачила їх на фотографії, — подумала Ірина. — А тепер ці троє мені — мов рідні».

— Який діагноз? — для близької родички вона підозріло мало засмучувалася, більше напирала. — Як це могло статися — здорова людина раптом упала?

— Деякі хвороби розвиваються в прихованій формі, — неохоче зауважив Ігор. — Установлення діагнозу — не така проста справа, я призначив обстеження…

— Ви ж зробите, що треба? — Ірина згадала, що повинна виявити стурбованість. — Ви її добрий друг. Яка удача, що з тисяч лікарів…

— Це не удача, — Ігор поморщився. — Митя зателефонував мені, дізнався, що я на чергуванні, і привіз Юлю до приймальні.

— Митя сам її привіз?! — Ірина роззявила рота. — А вони ж…

— Вибачте, я не маю часу, — уривчасто сказав Ігор. — Приходьте завтра на дев’яту, після обходу будуть якісь новини…

— Я нікуди не піду! — Ірина навіть здивувалась, як можна їй таке пропонувати. — Я сидітиму тут цілу ніч, це ж моя двоюрідна сестра!

Частку секунди Ігор дивився на неї, як на божевільну.

Наставала ніч.

Темніли вулиці. Розсмоктувалися затори. Світилися в будинках екрани.

Ліза, одягнена в білий халатик, дивилася на кухні телевізор. Періодично, як старанна доглядальниця, вона зазирала до кімнати, прислухалася до дихання хворої, перевіряла, чи все гаразд.

Щохвилини незнайомі пітні мужики добували з мережі її беззахисне голе фото. Від цієї думки в Лізи тьмяніло в очах.

Але вдома не працює телефон. Ні мама, ні бабуся ні про що не дізнаються — принаймні до п’ятниці; Ліза зітхала з полегшенням.

По телевізору показували сагу про повію, яка стала пристойною жінкою й щасливою дружиною. Якщо навіть повіям так щастить — чому Ліза не може почати нове життя?

Тим більше, що перший крок зроблено. Ліза працює, і справа її шляхетна. Трохи дивно все-таки, що у квартирі лежачого хворого тільки одне ліжко… Та й то не ліжко, а розкладний диван. І незрозуміло, навіщо тут антикварний годинник із боєм, який перетворює ніч на суцільний довгий і шумний парад із канонадою.

Дуже дивна все-таки хвора. Хто її родичі? На столику біля ліжка недбало звалені коробочки й тюбики ліків: від радикуліту, від нежитю, від проносу, від запору. Снодійне. Масажний крем. Вітаміни, рекомендовані при напруженій розумовій праці. Бідна жінка, що з нею таке? І лежить нерухомо, майже не дихає…

Віка вмирала від нудьги. З кожною хвилиною Іринина авантюра, в яку Віка так легко дозволила себе втягти, здавалася їй дедалі обурливішою.

Було душно. Свербіла спина. Хотілося пити.

Хотілося до туалету — саме тому, що Віка точно знала, що до туалету не можна. Клята дівчина весь час зазирала до кімнати, а то й заходила. Скрізь нишпорила, принюхувалася, розглядала дрібнички. Цікаво, якщо вона полізе шарити по замкнених шухлядах відьминого бюро — теж лежати, не ворушачись, удаючи набивну тушку?!

Пролунав телефонний дзвінок. Від різкого звуку Віка сіпнулася на ліжку; на щастя, Ліза була в цей час на кухні.

— Алло, — дівчина говорила приглушеним голосом доглядальниці. — Усе добре. Спить… Ні. Добре… Так, аякже. Можете мені довіритись.

Віка в розпачі закотила очі.

Пожежні сходи, хоч продувалися всіма вітрами, служили курилкою медсестрам і нянечкам з відділення. Ірина стояла, нервово крутячи в руках мобільний, дуже шкодуючи, що в присутності демона не можна курити.

— Зате з Лізою все нормально. Вона під наглядом.

Демон кивнув. Ірина відкрила телефон:

— Алло… Митя? Це Ірина. Поясни, як сталося, що це ти привіз Юлію до лікарні? Ти що, був біля неї, коли їй стало погано?

— Ми розмовляли по телефону, — голос у слухавці якось підозріло затремтів. — Я почув стукіт, потім крик, потім — «рятуйте». Я був біля її будинку. В машині. Я піднявся…