Марина Дяченко - Одержима

Зрозуміло, так було в ті дні, коли до лікарні не привозили у важкому стані близьких знайомих.

Ігор заповнював папери; надворі, за вікном, жило місто, сигналило, диміло, ревло моторами. Усередині, за нещільно причиненими дверима, жила за своїми законами лікарня — приглушені і напружені нервові голоси, і кроки, і брязкіт, шелест ганчірки по підлозі й шум води по трубах.

Юлька лежала непритомна.

— Вікусю, виручай. Я тебе дуже-дуже прошу…

— Послухай, ми так не домовлялися! Я менеджер, а не клоун!

— Віко, я все поясню. Приїдь до мене на квартиру, негайно, візьми таксі, я сплачу!

Ірина говорила по мобільному, стоячи у ванній Лізиної квартири, пустивши в раковину воду під великим тиском.

— Віко, я тебе благаю! Це справа життя і смерті!

— Приїду, — помовчавши, сказала Віка.

— Я віддячу! Спасибі, подруго!

Ірина перевела подих.

— Залишилося вмовити Лізу, — пробурмотів демон.

— Ліза, до твого відома, — відьма швиденько вмилася, — за своєю природою опікунка. Їй треба доглядати безпорадних, тоді вона почувається людиною. І чоловік їй потрібен слабенький, хворобливий або такий, який уміло грає на жалощах…

— Я не замовляв сеанс ясновидіння.

— Це не ясновидіння, — Ірина взяла з полиці паперовий рушник. — Це психологія, Олегу. Вчись.

Демон, усупереч звичці, не став морщитися:

— Тоді скажи мені як психолог. Ліза, у її нинішньому стані, схожа на самогубцю?

Ірина вперла руки в боки:

— Тепер — ні. А хто, скажи мені, виявився з нею поруч у найтяжчу мить? Хто втішив її і розраяв? Хто пообіцяв допомогу? Хто, зрештою, знайшов їй роботу?!

— Рано радіти, відьмо.

— Сказати відьмі добре слово — язик відпаде…

Вона на секунду затрималася, дивлячись у дзеркало, і зненацька собі сподобалася: натхненна блідість, блискучі очі… Можливо, шляхетність її місії відблиском лягала на лице. Принаймні така думка їй полестила.

— Ліза під доглядом. Тепер до лікарні.

— А третій? — спитав демон. — Цей… Ігор?

— Знаєш, що це мені нагадує? — Ірина взяла з полиці чужу туалетну воду, принюхалася, освіжилася. — Три наперстки, під одним — кулька.

— І дуже висока ставка, — буркнув демон.

Ірина бігцем повернулася на кухню, де Ліза пудрила носа, тримаючи перед обличчям дзеркальце. Ірина вирішила, що це добрий знак: дівчинка оживає.

— Лізо, — сказала діловито, — ти як у воду дивилася: не доведеться нам сьогодні танцювати… В однієї моєї знайомої на роботі аврал, ні з ким залишити лежачу хвору, родичку. У тебе є робота на цю ніч, о восьмій ранку тебе змінять. Оплата — три тисячі рублів! Половину наперед!

— Я ніколи не доглядала лежачих хворих, — Ліза злякалася.

— Її не треба доглядати. Вона спатиме. Треба тільки постійно перебувати в квартирі і, в разі чого, телефонувати…

— Я не можу, — запхинькала Ліза. — Як я мамі поясню?!

— Віко, мені треба, щоб дівчина звідси ні на крок. І щоб вона вірила, що зайнята шляхетною справою.

— Так, але дванадцять годин?!

Ірина металася по своїй квартирі, поспіхом надаючи їй умовно-лікарняного вигляду. Знайшла й виклала на кухонний стіл якісь старі одноразові шприци. Повісила на гачок у ванній марлеву пов’язку. Набрала в аптечці пляшечок, які потрапили під руку, виставила на тумбочку біля ліжка.

— Вікусю, лягай, вона прийде через десять хвилин. Я тобі дам свій халат…

Віка скорилася.

— Що, я взагалі не встаю?

— Не встаєш.

— А до туалету?

— Вікусю, ти не встаєш!

— А як…

— Не пий води! Взагалі, ти спиш, ми домовилися, що ти спиш увесь час!

Демон спостерігав за метушнею, відверто тішачись. Дочекавшись, поки Віка піде до ванної, Ірина насунулася на нього, ніби збиралася дати ляпаса:

— Припини іржати! Ти що, не розумієш, навіщо я це роблю?!

— Вибач, — сказав демон. — Дуже смішно.

Ірина плюнула й витягла мобільний.

— Митя? Це Ірина. Відьма. У мене висвітився ваш номер. Митю, мені треба точно знати, до якої лікарні поклали Юлію.

— Юля?

Жінка дивилася повз нього. Очі її були напіврозплющені й здавалися загадковими. Так само загадково вона дивилася ввечері в Сочі, коли Митя виїхав знімати — тобто, фотографувати! — актрис на пляжі, а Ігор затримався й спізнився на літак…

І було сонце, і було море, і у винайнятій квартирці вуркотів допотопний кондей. Менш як рік тому. Дуже давно.

— Юлю! Ти мене чуєш? Можеш поворухнути пальцями?

Ніякої відповіді. Доктор Хаус уже призначив би МРТ, КТ та ще триста тридцять досліджень, і все поза чергою; Ігор зітхнув, перевірив аркуш із призначеннями, перевірив крапельниці. Повернувся до кабінету, де його чекала літня сестра: