Марина Дяченко - Одержима

— Ні.

— Я запрошую.

Ліза кліпнула мокрими віями:

— Я вас зовсім не знаю.

Ірина звела очі до стелі:

— Я що, мужик чи лесбіянка? Я що, звідниця чи сутенерка? Я що, на когось такого схожа? Я цілителька, кажуть тобі! Моя робота — робити добро!

Демон засміявся. Ірина ляснула долонею по столу:

— Тихо!

Ліза здригнулася.

— Тихо, тихо, — повторила Ірина м’яко та вкрадливо. — Це я серцю твоєму наказала. Бо в тебе пульс за сто, для здоров’я дуже погано.

Ліза покліпала мокрими віями.

— Я допомагаю людям, — твердо сказала Ірина. — Тобі треба розвіятися, не думати про погане. Вважай, що це рекомендація лікаря.

— Мама не зрозуміє, — пробурмотіла Ліза. — Бабуся в лікарні, у неї нерви… Та й куди мені тепер? Мене ж упізнаватимуть, пальцями показуватимуть…

— Розмріялася! Люди роками собі популярність заробляють, а ти хочеш одразу!

— Та не хочу я! Що ви таке кажете!

— Давай так, — Ірина напружено міркувала. — Поїдемо до мене в офіс. Знімемо з тебе вроки, заговоримо амулет… Це швидко не робиться, потрібен час. Ти хрещена?

— Так…

— Добре. А вже там вирішимо, що робити далі. їдьмо, — Ірина встала, не допивши чай.

З Лізиного обличчя було видно, що вона вагається й от-от погодиться — але тут у кишені в Ірини задзвонив мобільний.

Митя Чеканкін захряснув дверцята машини. Відкинувся на спинку крісла. Підніс мобільний до вуха:

— Круто… Ірино. Я… гроші вам винен… премію за чудову роботу. Хоч я тепер усім винен, куди не кинь, — він нервово засміявся.

— Не зрозуміла, — Ірина зрозуміла все моментально й ухопилася за спинку стільця на тісній кухні Лізиної квартири. — Що сталося?

— Вона… в лікарні. Ніхто не знає, що з нею. Я… правда кажучи, навіть не чекав, що так…

І Митя Чеканкін вимкнув телефон.

Ліза дивилася стурбовано:

— Що? Що таке?

— Усе гаразд, — відьма навіщось витерла руки об штани. — Можна до туалету?

Через хвилину, увімкнувши воду в раковині маленької ванної, вона втупилася в дзеркало, у бліде демонове обличчя:

— Ти свідок. Я ніякого пристріту на неї не наводила!

— Може, її ще хтось замовив? — невпевнено припустив демон.

— Ти що? — Ірина кричала пошепки. — Віриш, що можна пристрітом довести людину до лікарні?!

Демон мовчав; Ірина запізно усвідомила комізм ситуації. У демонів вона теж не вірила — донедавна.

— Не ти — то інша, — невпевнено припустив демон.

Ірина взялася за голову.

— Важливо зрозуміти, в якому вона стані, — знову заговорив демон. — Важливо зрозуміти… що вона не може… ну… ти розумієш.

— Накласти на себе руки?!

— У неї з’явився… привід. Важливо зрозуміти, чи може вона встати з ліжка, як її доглядають, тямить вона щось чи в неї потьмарився розум…

— Ех, усе було так просто, — прошепотіла Ірина.

— Не здавайся, — сказав демон.

— Ти мене втішаєш?!

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі — крізь дзеркало.

У дитинстві Ігор Котельников мріяв бути артистом цирку. Щороку на перше квітня влаштовував складні й досить-таки образливі розіграші однокласників та знайомих. Після одного такого розіграшу, уже в одинадцятому класі, закінчилася їхня дружба з Митею Чеканкіним, а вони ж були з дитячого садка нерозлийвода.

До циркового училища батьки Ігоря не пустили, а загнали в медичний інститут, і тоді його специфічне почуття гумору розцвіло буйним цвітом. Він обожнював навантажити старий дипломат препаратами — чиїмись фрагментами й тельбухами — і в метро, наче ненароком, відкрити його так, аби вміст вивалився під ноги якій-небудь юній панянці. Він став прокляттям рідних і викладачів. Та якось у метро він познайомився з жертвою свого розіграшу, і всі, хто його знав, були вражені зміною.

Це було кохання, як про нього пишуть у книжках, — велике й світле. Колишній шибайголова засів за книжки, їв печиво з її долонь і навіть, здається, почав писати вірші. Через півроку безтурботного щастя Тамара спокійно покинула Ігоря й пішла до його однокурсника, сина багатих батьків.

Ні до, ні після тієї чорної середи Ігор Котельников не знав такого розпачу.

Він так-сяк вийшов із запою. Спробував наркотики й насилу покинув. Завалив сесію й пересклав, користуючись щирим співчуттям викладачів. Нарешті вилікувався, але відтоді назавжди визначився у стосунках із жінками.

У нього завжди було багато жінок. Худий і некрасивий, він вабив їх, наче мед. Гострий на язик, обізнаний у всіх галузях медицини, веселий і позбавлений комплексів, він жив, як собі хотів. Роботу не дуже любив, але вона його й не обтяжувала.