Марина Дяченко - Одержима

— А хто відімкнув двері?

— У мене були ключі. Вона не встигла… поміняти замок.

— Ясно, — сказала Ірина. — Дякую.

Сховала телефон і довго стояла, дивлячись униз, на двір із двома каретами «швидкої допомоги».

— Ми ж не допускаємо, що він бреше, — невпевнено сказав демон. — Що він, наприклад, її отруїв? Або стукнув молотком, загорнутим у рушник?

Ірина мовчки похитала головою.

— Це якийсь неприродний збіг, — пробурмотів демон.

— Отже, це не збіг.

— Що тоді?

Ірина повернулася до нього:

— Скажи, а навіщо вона виклала в мережу ці фотографії?

— Щоб помститися.

— За що помститися? Якщо вони не сварилися? Якщо в нього були ключі від її квартири?

— Запитай у нього, — порадив демон.

Ірина витягла телефон, але перш, ніж устигла набрати номер, телефон задзвонив.

— Алло.

— Ірино, — Митин голос тремтів у телефоні, тепер уже безсумнівно тремтів, — я скасовую… своє замовлення. Будь ласка, зніміть із неї пристріт. Будь ласка.

Ігор Котельников переглядав порнографічні сайти.

Раніше він ніколи не робив такого на роботі. Але все в житті буває вперше.

На трьох аркушах — результат обстеження. Знімки, аналізи. Фізіологічно все в нормі.

Ігор Котельников вглядався в манливе м’ясо на екрані компа й нічого не відчував. Залишався байдужим, як дровиняка.

Задзвонив у кишені мобільник.

— Так.

— Ігоре, — сказав Митя непритомним голосом. — Як Юля?

— Нічого. Стабільно.

— Їй не полегшало?

— Кажу: стабільно.

— Ігоре, якщо їй стане… ліпше… або гірше… ти мені одразу зателефонуй, добре? Я під’їду…

— Добре, — уривчасто пообіцяв Ігор. — Вибач, я зайнятий.

Обірвав зв’язок. Витягнув шухляду; баночка «Віагри». Упаковка з коренем женьшеню. Коробка стимуляторів різних фармакологічних груп, різних форм і відтінків. Ігор проковтнув синю таблетку, поморщився… Зітхнув. Відкрив нову картинку на екрані…

І швидко згорнув — ледь стукнувши, до кабінету зазирнула літня сестра:

— Ігоре Анатолійовичу! Ця, ваша знайома, опритомнює!

До пів на дванадцяту Віка зрозуміла, що не витримає.

Дівчина Ліза, виснажена важким днем, дрімала в кріслі навпроти ліжка. Вона спала дуже чутно: що кілька хвилин піднімала голову й незрячими очима дивилася на постіль.

Її пробудження ставали дедалі рідшими.

Коли годинник пробив північ, Віка наважилась. Рівно опівночі з труни встає імператор; погань і примари піднімаються відповідно до століттями встановленого режиму. З останнім ударом годинника Віка, наче кістяк із-під плити, вислизнула з-під масивної ковдри й навшпиньки — бігцем — кинулася до туалету.

Кріз двері почулося її умиротворене зітхання. Віка секунду міркувала, чи спускати воду, але охайність узяла гору над обережністю.

І туалет заревів, як ракета. Дівчина, що дрімала в кріслі, від страху підвела голову. Ліжко було порожнім!

— О Господи, — пробурмотіла Ліза.

Тремтячими руками ввімкнула світло. Хворої не було!

Ліза заметалася. Спершу чомусь визирнула у вікно; потім кинулася на кухню — і зіштовхнулася з хворою, яка жадібно пила охололий чай із заварювального чайника.

— Ой! — сказали обидві одночасно. Ліза позадкувала; Віка, у нічній сорочці не її розміру, поморщилася.

— Ви встали? — пробелькотіла доглядальниця.

— Ні, — відрізала пацієнтка. — Це тобі сниться.

Залишивши чайник на столі, вона прослизнула, мов примара, повз Лізу до кімнати.

— Ви встали! — Ліза була простодушною, однак не настільки. — Ви… не хворі?!

Віка почувалася винною і від цього ще більше злилася.

— Я хвора! — гаркнула вона, вкладаючись. — Хвора! На голову! Усе, закрили тему, спи далі!

— Ви мене обманюєте, — тремтячим голосом почала Ліза. — Ви мене заманили…

Вона роззирнулася довкола, ніби чекаючи, що спальня перетвориться на комору Синьої Бороди.

— Ви мене обдурили! Я йду!

І, підхопивши свою сумку, на ходу стягуючи халатик, Ліза кинулася до дверей.

Стоячи на пожежних сходах, Ірина дивилась на освітлене вогнями місто.

Фотографія, запаяна в пластиковий файлик, лежала в сумці. Не було потреби її діставати: досить було замружитися, щоб знову побачити їхні обличчя. Ліза під наглядом Віки. Юля непритомна під крапельницею, під наглядом сестер. Ігор… із яким нічого не ясно. Чи є в нього мотив? Можливість — є, він чергує сьогодні до восьмої ранку й вільно пересувається по лікарні. Червоні очі, запалі щоки…

— Ми будемо щось робити чи ні? — нервово поцікавився демон.