Марина Дяченко - Одержима

— Ти що їй дав? — губи гідного лідера ледь ворушилися.

— Книжку, — сказав Антон, намагаючись змусити себе розлютитися, але не відчуваючи нічого, крім страху й сорому. — А що?

— Яку книжку?

— Террі Пратчета, — Антонові не треба було відповідати, але він не зміг вчасно зупинитися.

— Ідіот, — Піня легенько сплюнув йому на лацкан. — Ти б іще Паоло Коельйо їй притяг.

— А що?!

Піня підловив його на русі й блискавично схопив за ніс, наче лещатами. Антон спробував відірвати від себе його руку — дуже тверду, впевнену, м’язисту; пальці на носі стислися сильніше. Антон засмикався: принизливо й дуже боляче.

— Запхни свої книжки собі в сраку, — сказав Піня. — Ще раз підкотишся до Аліни — яйця відірву. Ясно тобі, очкарику?

— Очкарик, — сказав демон. — Це особлива прикмета.

Ірина сиділа перед монітором, на якому була виведена темна фотографія. Зараз, при ретельному вивченні, чітко видно було дужку окулярів за вухом.

— У принципі, є фрагмент обличчя, — бурмотів демон. — Я міг би його впізнати… Напевно. Лоб звичайний. Прямий. Вилиці.. нормальні. Ану, візьми олівець!

Вона зіпсувала один аркуш, згодом другий, потім третій. Звідусіль витріщалися невиразні пики, схожі в одночас на фотороботи «їх розшукує міліція» та на дитячі малюнки «мій любий тато». На кожному аркуші містилося по п’ять-шість таких пик, і жодна не вгодила демонові:

— Не так. Уяви: перенісся тонке, очі доволі маленькі…

— Не показуй на собі, — в’їдливо зауважила Ірина.

— Ти малюй! Уявляй!

— Та що я можу уявити?!

Вона намалювала окатого всміхненого хлопчика.

— Ти знущаєшся? — тихо спитав демон.

— Олегу, — Ірина зітхнула, — ти хоч сам розумієш, у що мене втягнув?

Демон зціпив зуби.

— Ні імені, ні нормального фото, жодного знайомого, жодного зв’язку, — проникливо почала Ірина. — Олегу, зміни умови, га?

Демон дивно на неї подивився.

— Дай підказку, — знову попросила Ірина.

— У мене нема, — глухо сказав демон. — Усе, що знаю, я тобі сказав.

— А де ти взагалі береш інформацію? Як це відбувається? От ти його бачиш — це опис чи картинка, наче в кіно?

— Не твоє діло, — сказав демон, але в його голосі не було колишньої впевненості.

— Чому ж не моє? — Ірина відсунула аркуші, покалатала ложкою в чашці з чаєм. — Чому не моє? Ти ж у мене вселився, не в кого-небудь! Я через тебе ночей не сплю, здоров’ям ризикую, гроші втрачаю.

Демон пішов до кімнати й там усівся на диван. Ірина, прихопивши чашку, пішла за ним; старовинний годинник пробив пів на четверту.

— Як ти дізнаєшся про цих людей? Ти ж не був з ними знайомий раніше?

— Не був.

— Олегу, — вона сіла навпроти, у крісло, — чому ти вселився саме в мене? Я що, справді… відьма?

— Ти вже питала.

— А ти не відповів. Я — відьма? У мене є здібності до чаклунства?

— Ти шарлатанка.

— Тоді чому? Якби ти вселився в слідчого прокуратури або в багатющого магната…

— Я не обираю, в кого вселитися! — пошепки закричав демон. — Я нічого не обираю! Як груша не вибирає, упасти їй на землю чи на небо!

Ірина ковтнула чаю й обпеклася; інтуїція підказувала, що тему продовжувати не варто: демон близький до того, щоб знавісніти.

— Добре, — сказала вона примирливо. — Що в нас із доказами? По-перше, ця книжка. По-друге, жовтогаряча лінія, до центру, район Нові Черьомушки.

— Ще одяг, — демон вдивлявся в екран. — Куртка… легка, сіра. Блискавка розстібнута. Під курткою піджак, начебто від шкільної форми. Синій.

— Тут що, можна розрізнити колір?

— Синій, кажу тобі! І от іще шматок емблеми, круглий. Що на емблемі — не можу розібрати.

— Що ж, — Ірина зробила новий великий ковток, прочистила горло. — Виходить, він їхав до школи. На метро. До центру. До своєї звичайної районної школи він би на метро не їхав. Думаю, школа просунута, гімназія яка-небудь або ще щось із доброю репутацією…

— Твоя правда, — раптом сказав демон.

— Щодо школи?

— Щодо… За цими даними не можна знайти людину в Москві.

Ірина захлинулася чаєм.

— Це означає, — демон подивився у стелю, — що хлопчик помре.

Антон одімкнув двері своїм ключем. Навшпиньки пройшов спочатку до ванної; уважно роздивився себе у дзеркалі.

Умився холодною водою. Ретельно вимив руки — тричі, з милом.

Сів на край ванни й опустив плечі.

Нехай Піня дивиться на нього, як на грудку слизу. Але свої, однокласники? Спокійно вичекали, доки здійсниться «розбірка», і тільки тоді, за сигналом, веселою юрбою завалились до роздягальні — за хвилину до дзвінка на фізкультуру.