Марина Дяченко - Одержима

Але поки що іще можна.

На кволих ногах повернулася до кімнати, сіла за стіл і ввімкнула ноутбук. Інтернет не знає дня й ночі; уночі в Інтернеті так цікаво…

В усьому будинку стояла тиша, але за вікнами наближався світанок. Скоро заспівають пташки; події сьогоднішньої ночі видалися далекими, як історія наполеонівських воєн. Життя прекрасне, у ньому стільки можливостей, ти молодий, здоровий, перед тобою весна, літо, осінь… Ба ні — ти, скотина така, шпурляєш своє життя в лице Богу, мовляв, заберіть цю гидоту…

— Знайду його — розпишу нижче спини паском, чесне слово, — пообіцяла вона спересердя.

Пошукала школи поблизу метро від Нових Черьомушок до Третьяковської. Їх виявилося не просто багато — їх було кількасот.

— Безнадійно…

Відкрила пасьянс. Переклала на екрані кілька карт.

Знову повернулася в браузер. Розгорнула перед собою аркуш паперу. Розсортувала школи за ступенем імовірності: відмела найдорожчі — учень такої школи навряд чи їхав би на метро. Відсікла звичайні — чого їздити щоранку до районної школи, простіше податися до першої-ліпшої, ближче до будинку.

Ні, все-таки безнадійно.

Шкіл із поглибленим вивченням англійської, з гімназійними класами й іншими бонусами набралося кілька десятків — при тому, що навчальні заклади в самому центрі Ірина взагалі не брала до уваги. Годинник пробив шосту, коли аркуш із зошита був пописаний адресами й телефонами — всіх шкіл, які вона визнала відповідними для перевірки. Сьогодні п’ятниця, останній навчальний день тижня; скільки там у них уроків? Шість, сім? До третьої дня, найпізніше…

Є ще одна прикмета — форма. Синій піджак з емблемою.

О сьомій п’ятнадцять Антон, уже цілком готовий, накинув синій піджак з емблемою. Подивився на годинник, потер перенісся й вирішив сьогодні надіти лінзи. У лінзах було зручніше, ніж в окулярах, він тільки не любив надівати ці тоненькі липкі плівочки — пальці здавалися неповороткими, багато часу забирало вранці. Але сьогодні час був, і лінзи наділися без примх.

Рівно о сьомій двадцять він вийшов з дому й пішки рушив до метро.

Мовчазний потік людей, що вже розліпили очі, але ще не прокинулися, заливався до вагонів, мов розплавлене олово у форми. Від самого початку було ясно, що проінспектувати кожен вагон кожного поїзда не вдасться, що шансів мало, у найкращому разі один до семи; Ірина розуміла, що робить дурницю, але нічого кращого вигадати не могла.

— Пропустіть.

— Куди лізеш?

— Пропустіть!

Щохвилини ставало складніше. Витягнувши шию, вона розглядала сидячих, стоячих, вихоплювала поглядом підлітків; ось очкарик із книжкою…

— Агов! Ви що?!

— Хамка!

— Куди прешся?

Вона пливла в юрбі, як у густій пітній лаві. Вона штовхала, і її штовхали у відповідь. Вона наступала на ноги, і їй наступали — зі злістю. Дібравшись до очкарика з книжкою, вона ледве не збила його з ніг; хлопець зло озирнувся. Йому було років вісімнадцять, він читав якусь технічну документацію.

— Вибачте, — сказала Ірина тоном, яким звичайно кажуть «Щоб ти здох».

Хлопець відсунувся, наскільки це було можливо. Ірина обернулася до виходу й раптом, серед безлічі відбиттів у темному склі, побачила демона Олега.

Йому не було місця у вагоні, але у відбитті він стояв у неї за спиною — примара на тлі чорних і бурих стін тунелю. Ірина вичавила усмішку. Демон сумно помахав рукою.

Вона почала вдивлятися з подвоєною силою. Побачила вдалині потилицю з кіскою, червоне вухо й дужку окулярів — підліток стояв у самому кінці вагона спиною до Ірини й нічого не читав, а бавився з телефоном — але це був підліток в окулярах, і вона відновила свій шлях, важкий, як у волзького бурлаки.

Поїзд уповільнив хід перед станцією. Ірина, навпаки, прискорилась, наче частка в адронному колайдері…

Антон стояв, учепившись за поруччя, відчуваючи, як тисне на нього ранкова юрба. Крізь прозорі двері було видно сусідній вагон; розпатлана й розчервоніла жінка проштовхувалася до хлопця в окулярах, який, стоячи, грався на телефоні.

Здається, вона його покликала — через двері, та ще в реві тунелю, нічого не було чути. Хлопець обернувся; жінка відсахнулася, наче помилившись. Хлопець, здається, сказав щось украй зневажливе, жінка почервоніла ще більше й погрозливо присунулася до нього, але поїзд уповільнював рух перед станцією, і жінка кинулася до дверей. Усі, кого вона штовхала на ходу, невдоволено оберталися, відкривали роти в нечутних лайках…