Марина Дяченко - Одержима

Будучи дипломованою відьмою, вона не вірила ні в пекло, ні, тим більше, в рай. Вона бачила пекло, працюючи після училища в поліклініці; на пекло легко перетворювалося подружнє життя. Її перший чоловік виявився наркоманом, і тільки диво врятувало Ірину від ранньої смерті в чужому під’їзді. Другий чоловік не мав шкідливих звичок: він мріяв дослужитися до топ-менеджера, а більше ні про що й ніколи не мріяв. Дружина мала чекати на нього щовечора з розігрітим обідом у квартирі, обставленій згідно з фен-шуєм. Ірина знала жінок, для яких таке життя здалось би раєм…

Обидва заміжжя не тривали й року. Незалежність — оце рай; здорова агресія — оце квиток у майбутнє. Перед відьмою, готовою вижити хоч би там що, відступить найлютіший демон.

Вона мала смак до життя.

Цієї ночі вона цілувалася в клубі з хлопцем, років на десять за неї молодшим, танцювала з ним, переплівшись руками, і підсміювалася, дивлячись, як божеволіє його подружка, шмарката, ревнива. Молодість покинула поле бою, поступившись досвіду. Ірина крутила новою жертвою, як дитина крутить йо-йо на мотузочці. У старому джипі, просторому й душному, гарний хлопець підтвердив свої неабиякі якості; в тоновані вікна машини дивилася ніч, ресори покірно приймали навантаження, Ірина почувалася років на двадцять, не більше.

Усе сталося дуже швидко. Вона пішла з клубу після півночі, залишивши хлопця, дещо розгубленого, з’ясовувати стосунки з подружкою.

Піймала таксі. Повернулася додому.

Одним духом випила келих вина.

І потонула у своєму щасті, як у бузковій солодкій перині.

Антон лежав без сну до другої ночі. Потім устав і ввімкнув комп’ютер; цими днями він дуже мало спав.

Уві сні йому іноді згадувалися — знову снилися — ті дні, коли він ходив до дитячого садка, і в нього було багато друзів, і він ділився з ними іграшками, а вони ділилися з ним.

Він і тепер прагнув чимось поділитися. Він намагався. Він дуже хотів мати друзів.

Як було просто в пісочниці. Він простягав синю лопатку й одержував натомість червоні грабельки. Віддавав грабельки й одержував солдатика. Так має бути між людьми: увага в обмін на вдячність. Радість в обмін на симпатію. Зацікавленість в обмін на інтерес у відповідь; чому він увесь час промахується? Чому не відповідає правильно на прості, відомі всім питання?

У попередній школі його вважали скупим, егоїстом, снобом, самозакоханою скотиною. Він намагався бути поступливим — тепер, у його нинішній школі, його вважали тюхтієм, слабаком і ганчіркою. І все одно його ненавиділи. І плювати б на них, але Аліна… Аліна йому явно симпатизувала. Може, тому, що погано знала?

Щулячись, він прочинив двері. Визирнув у коридор; їхня квартира була зовсім маленькою, зате з трьома ізольованими кімнатами. В одній спала мама. У другій був батьків кабінет, і нічого в ньому не мінялося ось уже п’ять років. Усе було так, як було.

Висів у шафі кітель з майорськими погонами. Лежали на столі порожні картонні течки.

У маленькому сейфі зберігався нагородний пістолет. Ключ мама ховала в поліетиленовому пакеті, приклеєному скотчем ззаду шафи. Мама думала, що це надійне місце; Антон відклеїв пакет, вийняв ключі, одімкнув сейф. Пістолет треба було тримати в порядку, і Антон це вмів краще за багатьох.

Він розстелив на столі ганчірочку. Поглянув угору, на фотографію в рамці. Батько дивився на нього, всміхаючись.

Але нічого не міг підказати.

Відьма прокинулася серед ночі від різкого звуку. Уві сні подумала: «Невже гади-сусіди надумали вночі довбати стіну?!»

Знову заснула й, заснувши, зрозуміла, що звук був уві сні. Їй снилися жахіття. І не дивно: після таких пригод!

Вона потрясла головою, намагаючись викинути неясні деталі сну. Пеклом лякали в давнину дітей та селян, щоб не пустували й нижче гнули спину; в пеклі були вогонь і пательні, стогін і скрегіт зубів, але різкого звуку, схожого на постріл, не було.

Вона навстіж відчинила кватирку, повернулася в ліжко і, покрутившись, примудрилася задрімати знову. І одразу ж звук повторився: це був постріл.

Вона увімкнула торшер.

У квартирі було порожньо. Уперше, можливо, в житті, самотність її налякала.

— Олег?

Тиша.

— Олегу, ти тут?

Вона почовпала до ванної. Подивилася на себе в нове дзеркало на стіні: бліда, мокра, досить-таки стара, з пом’ятим лицем тітка.

— Душно, — сказала вголос.

Подивилася на годинник — пів на четверту. Обірвала аркуш календаря; «післязавтра» перетворилося на «завтра». Завтра за півгодини до півночі хлопчисько накладе на себе руки. Що більше Ірина намагалася про це забути, то голосніше скреготало у вухах: хлопчик помре. Він помре. Ще можна зупинити. Завтра, о двадцять третій тридцять дві, все стане незворотним, усе відріжеться, як ножем, і настане пекло.